Хто славить його як Бога любові, той не досить високо ставить саму любов. Хіба цей Бог не хотів бути ще й суддею? Адже любов по той бік плати і розплати.
Ще замолоду цей Бог зі Сходу був жорстокий і мстивий, а задля втіхи своїх улюбленців збудував собі пекло.
Та врешті він зістарівся, став м'який, поступливий і співчутливий, більше схожий на діда, ніж на отця, а найбільше – на стару бабусю, що хилиться від вітру.
І сидів він, зів'ялий, у своєму запічку, скаржився на недужі ноги, втомившись від світу, втомившись від повелінь, аж одного дня задушився від великого співчуття.
– Старий папо, – урвав тут Заратустра, – ти все це бачив на власні очі? Могло статися так, а могло ще й інакше. Коли боги помирають, то помирають не одною смертю.
Та гаразд! Так чи інакше – його немає! Не тішив він моїх очей і вух, гіршого казати про нього не хочу.
Я люблю все, що дивиться ясно і промовляє щиро. Та в нього – ти, старий священику, знаєш про це,–в нього було трохи твоєї вдачі, священицької вдачі – його можна було розуміти по-різному.
А деколи й зовсім неможливо було зрозуміти. А як він, нетямлячись від люті, гнівався, що ми його погано розуміли! То чому ж він не говорив виразніше?
А якщо біда була в наших вухах, то чому він дав нам такі вуха, що погано його чули? А якщо наші вуха заклало брудом, то хто ж його туди вклав?
Надто багато билося в цього гончаря, що не довчився як слід! А його помста глечикам і творінням за те, що вони в нього билися, – це вже було гріхом проти доброго смаку.
Навіть у побожності існує добрий смак, і він, зрештою, каже: "Геть такого Бога! Краще зовсім без Бога, краще вершити свою долю самому, краще бути дурнем, краще самому стати Богом!"
– Що я чую! – сказав тут старий папа, нашорошивши вуха, – О Заратустро, ти, маючи таку невіру, побожніший, ніж гадаєш! Який Бог у тобі напутив тебе на таке безбожжя?
Хіба не сама твоя побожність не дає тобі вірити в Бога? А твоя надмірна щирість заводить тебе по той бік добра і зла!
Поглянь лише, що тобі залишається іншого? Твоїм очам, рукам і устам споконвіку судилося благословляти! Благословляють не рукою єдиною.
Поблизу тебе, хоч тобі й хочеться бути найбезбожнішим, вже пашить потаємна рахманність довгих благословень, від цього мені стає радісно й боляче.
Дозволь мені, Заратустро, одну ніч побути в тебе гостем! Тепер ніде на світі не буде мені краще, ніж у тебе!
– Амінь! Нехай буде так! – сказав вельми здивований Заратустра. – Он угорі йде дорога до Заратустриної печери.
Повір, превелебний, я сам охоче провів би тебе, бо люблю всіх побожних людей. Однак тепер мене кличе, нагально кличе від тебе крик про порятунок.
В моєму царстві ніхто не зазнає лиха, моя печера – надійна пристань. І найбільше моє бажання – допомогти всім засмученим упевнено ступити на твердий суходіл.
Але хто зніме з плечей твій смуток? Я занадто кволий для цього. Воістину, нам доведеться довго чекати, поки хтось знову воскресить тобі твого Бога.
Бо старого Бога вже нема, – він помер остаточно.
Так казав Заратустра.
НАЙБРИДКІША ЛЮДИНА
І знову Заратустрині ноги несли його по горах і лісах, а очі шукали й шукали, та ніде не примічали того, кого хотіли побачити, того, хто потрапив у велику скруту й волав про порятунок. Проте всю дорогу Заратустра відчував у своїм серці радість і вдячність.
– Скільки всього хорошого, – казав він, – подарував мені цей день, відшкодувавши свій поганий початок! Які рідкісні співрозмовники трапились мені!
Тепер мені доведеться довго пережовувати їхні слова, мов добірні зернята, а моїм зубам доведеться товкти й молоти їх, поки вони молоком потечуть мені в душу.
Та коли дорога знову завернула за скелю, краєвид ураз одмінився, і Заратустра вступив у царство смерті. Тут стирчали чорні й червоні виступи скель, не було ні травинки, ні деревця, ні пташиного співу. Це була саме та долина, котру обминало все живе, навіть хижі звірі, і лише гадюки однієї породи, – потворні, товсті, зелені, – коли старілися, повзли сюди помирати. Отож пастухи прозвали цю долину Гадюча Смерть.
Заратустра заглибився в похмурі спогади, бо мав таке враження, ніби колись уже був у цій долині. І чимало важкого спадало йому на думку, тому він ішов повільно, дедалі повільніше і врешті спинився. І тут, розплющивши очі, він побачив, що край дороги хтось сидить – наче людина і ніби й не людина, а щось таке, про що словами не скажеш. Одразу ж Заратустру охопив пекучий сором, що йому довелося побачити таке на власні очі: почервонівши по саме сиве волосся, він відвів погляд убік і вже було підняв ногу, щоб утекти з цього недоброго місця. Та несподівано мертва пустеля озвалася: від самої землі почулося шипіння і хрип – так шипить і хрипить уночі вода в забитому водогоні; а наостанок долинув людський голос і почулися отакі слова:
– Заратустро! Заратустро! Розгадай мою загадку! Тільки швидко! Що таке помста свідкові?
Застерігаю, я загнав тебе на слизьке! Пильнуй, пильнуй, щоб твоя гордість не зламала тут ногу!
Ти, гордий Заратустро, вважаєш себе мудрим! Тож розгадай, лускачу твердих горіхів, загадку, – загадку, котрою є я сам! Скажи: "Хто я?"
Та коли Заратустра почув ті слова, як ви гадаєте, що сталося з його душею? Її заполонило співчуття, і він раптом важко упав долілиць, мов дуб, що довго не падав від безлічі ударів сокирою, а тут несподівано злякався того, хто тільки збирався його зрубати. Та ось він знову підвівся з землі, і його обличчя посуворішало.
– Я впізнаю тебе, – сказав він голосом, у якому відлунювала мідь, – ти вбивця Бога! Зійди з дороги.
Ти не стерпів того, хто бачив тебе, – найбридкішу людину, – того, хто завжди і наскрізь тебе бачив! Ти помстився свідкові!
Так казав Заратустра і хотів рушати, але той, що словами про нього не скажеш, схопив його за полу і знову почав булькотіти, намагаючись здобутися на слово.
– Постривай! – сказав він нарешті. – Постривай! Не обминай мене! Я розгадав, яка сокира тебе підрубала. Слава тобі, о Заратустро, що ти знову підвівся!
Я знаю: ти розгадав, що діється на душі в того, хто вбив його, – в убивці Бога. Постривай! Сядь біля мене, ти не пошкодуєш.