Хіба ти не чуєш смороду бойні й корчми, де частують духом? Хіба над цим містом не стоїть сопух зарізаного духу?
Хіба ти не бачиш душі, котрі висять тут зібганим брудним лахміттям! А з цього лахміття роблять газети!
Хіба ти не бачиш, як дух тут обернувся на гру словами? Він вибльовує огидні слова-помиї! А з тих помиїв роблять газети!
Тут нацьковують одне одного, та не знають нащо. Розпалюють одне одного і не знають навіщо. Баламкають у всі дзвони і видзвонюють золотом.
До всього охололі, шукають тепла у чарці вогнистої, понад міру розпалені, шукають охолоди біля заморожених розумів, – усім тут муляє і свербить почути про себе громадську думку.
Тут затишно всім попустам і розпустам, є тут, звісно, і чеснотливі, – багато послужливої служивої чесноти.
Багато послужливої писарської чесноти з намозоленими сідалищами і чекалищами, ощасливленої нагрудними зірочками і плоскогепими доньками-опудалами.
А ще тут багато побожності, багато облесливих блюдолизів і лакиз перед раттю Господньою.
Вряди-годи "згори" капає зірка і милостивий плювок, – тож і тягнуться всі беззірочні груди догори.
Родовиті тримаються двору, а двір утримує виродків; та на все, що походить з двору, молиться жебруща братія і послужлива жебруща чеснота.
"Я служу, ти служиш, ми служимо", – молиться до князя всяка послужлива чеснота, аби лиш заслужена зірка нарешті впала на запалі груди!
Та родовиті не цураються всього земного, і їхній князь не цурається припадати до найземнішого: до крамарського золота.
Господні раті на золото небагаті, князь мудрує, проте крамар – керує!
О Заратустро, в ім'я всього ясного, міцного й доброго! Плюнь на це крамарське місто і повертай назад!
Кров тут ледача, спляча й піниться безсило в усіх жилах: плюнь на велике місто– великий смітник, де піниться плісняве шумовиння!
Плюнь на місто розчавлених душ і запалих грудей, заздрих очей і липучих пальців,–
на місто нахаб, соромітників, писак, кривляк, горлопанів, роз'ятрених честолюбців,
де все нужденне, мерзенне, хтиве, чванливе, розкисле, прищаве, зловмисне росте величезним гнояком, –
плюнь на велике місто і повертай назад!
Але тут Заратустра урвав біснуватого блазня і затулив йому рота.
– Спинися нарешті! – крикнув Заратустра. – Мені давно огидні твої мова і вдача.
Навіщо ти жив у болоті так довго, що сам обернувся на жабу і ропуху?
Хіба тепер у твоїх жилах не млява, пінява, болотяна кров, якщо ти навчився так квакати і паплюжити?
Чому ти не пішов у ліс? Або не орав ниву? Хіба в морі мало зелених островів?
Я зневажаю твою зневагу, і якщо ти застерігаєш мене, то чому не застеріг себе самого?
Моя зневага і птах моєї перестороги повинні злетіти тільки з любові, а не з болота!
Тебе, біснуватий блазню, звуть моєю мавпою, та я називаю тебе зарохканою свинею, – ти паскудиш рохканням мою похвалу глупоті.
З якої ж причини ти зарохкав уперше? Тільки тому, що ніхто не лестив тобі вдосталь – ось і сів ти біля цих покидьків, щоб мати причину рохкати досхочу,–
щоб мати причину досхочу мститися! Бо вся твоя запіненість, марнославний блазню, це тільки помста, я добре розгадав тебе!
Одначе, твоє блазенське слово шкодить мені навіть там, де ти маєш рацію! Навіть якби Заратустрине слово стократ мало рацію, ти все одно шкодив би мені – моїм словом!
Так сказав Заратустра, подивився на велике місто, зітхнув і довго мовчав. Врешті сказав таке:
– Мені огидне й це велике місто, не тільки блазень. І тут, і там уже не зробиш ні краще, ні гірше!
Лихо великому містові! Хотів би я побачити вогняний стовп, у якому воно згорить!
Адже такі вогняні стовпи мали б передувати великому полудню. Та всьому свій час і своя доля.
А на прощання, блазню, послухай таку настанову: де вже несила любити, там слід – обминути!
Так сказав Заратустра й обминув блазня та велике місто.
ПРО ВІДСТУПНИКІВ
1
Усе, що так недавно зеленіло й квітувало на цьому лузі, вже відцвіло й зів'яло! А скільки меду надії носив я звідси в свої вулики!
У всіх цих юних серцях запанувала старість – але не так старість, як утома, ницість і заспокоєння, – а вони про це кажуть так: "Ми знову стали побожними".
А ще недавно я бачив, як вони вдосвіта вибігали відважним кроком, – та ноги їхнього пізнання стомились, і ось вони паплюжать навіть свою вранішню відвагу!
Воістину, чимало з них колись підіймали ноги, мов танцюристи, їх вабив сміх моєї мудрості, – потім вони отямилися. Щойно я побачив, як вони, зігнувшись у дугу, – плазують перед хрестом.
Колись вони пурхали довкруг світла і свободи, наче метелики й молоді поети. Минули літа, минулася й теплота: і ось вони, сірі, як коти уночі, перемуркуються на печі.
Чи не тому зажурилося їхнє серце, що мене, мов кит, поглинула самотність? Мабуть, їхнє вухо довго, тужливо, надаремно дослухалося поклику моїх сурм і вісників.
Ох! Завжди бракувало тих, чиє серце довго палає мужністю і завзяттям тих, у кого навіть дух терпеливий. А решта – страхополохи.
Решта – це завжди переважна більшість, переважна буденність, надмір, зайвина – всі вони страхополохи!
Людина моєї вдачі переживе на шляху те саме, що й я: отож першими їй товаришитимуть мерці та блазні.
А другими – ті, що назвуть себе її вірними: жвава юрба, чимало любові, чимало глупоти, чимало безвусого поклоніння.
Одначе той з-поміж людей, хто має мою вдачу, нехай не прив'язується серцем до цих вірних: хто спізнав мінливу й малодушну людську вдачу, нехай не вірить у ці провесни і квітучі луки!
Якби вони могли чинити інакше, у них були б інакші жадання. Половинчасте псує будь-яку цілісність. А що в'яне листя – чи варт нарікати!
Нехай облітає і падає, і не нарікай, Заратустро! Краще повій рвучкими вітрами,–
повій, о Заратустро, на це листя, щоб усе зів'яле швидше відлетіло від тебе!
2
– Ми знову побожні, – признаються відступники, а чимало з них ще надто боязкі, щоб признатися.
Я дивлюся їм в очі, – кажу їм в обличчя і в рум'янець щік: ви ті, хто знову молиться!
Але ж молитися – ганьба! Не для всіх, а для тебе, для мене і для того, хто не позбавлений совісті. Для тебе ж молитися – ганьба!
Ти добре знаєш: диявол страху, що сидить у тобі, залюбки складає долоні, безсило опускає на живіт руки і прагне самого спокою – цей диявол страху намовляє тебе: "Бог є!"