Хіба ти не світло мого полум'я? Хіба твоя душа не посестра моєї розважності?
Ми разом навчалися усього, разом навчалися підійматися над собою до самих себе і безхмарно посміхатися, –
з далекої далечі безхмарно посміхатися осяйними очима, коли під нами нуртують примус, прагнення і провина.
Блукаючи самотою, чого жадала моя душа серед ночі на плутаних стежках? Підіймаючись у гори, кого, як не тебе, шукав я на верхів'ях?
А мої блукання й підкорення гір, – хіба не були вони потребою, спробою зарадити безпорадному? Тільки літати хоче моє жадання, літати у твоїх просторах!
Що було мені ненависнішого за повзучі хмари й за все, що поганить тебе? Навіть власну ненависть я ненавидів, бо вона поганила тебе!
Я лютий на повзучі хмари, на цих скрадливих, хижих кішок, – у тебе й у мене вони відбирають те, що належить нам спільно, – велетенське, безмежне право казати "Так" і "Амінь".
Ми люті на тих звідників і змішувачів – на повзучі хмари – на тих половинчастих, що не навчилися ні благословляти, ні проклинати від усієї душі.
Краще я сидітиму в бочці під затуленим небом, краще сидітиму в безодні без неба, ніж бачитиму тебе, ясне небо, споганеним повзучими хмарами!
Часто мені хотілося приколоти їх зазубреними золотими дротами блискавок, аби бити, наче грім, по казану їхнього черева,–
розгнівано бити і лупцювати, бо вони крадуть у мене твоє "Так" і "Амінь"! О чисте небо наді мною! О світле! Безодне світла! – вони крадуть у тебе моє "Так" і "Амінь"!
Вже краще для мене галас, грім і прокльони негоди, ніж цей обачний, нерішучий котячий спокій; навіть серед людей я найдужче ненавиджу всіх проноз, половинчастих, непевних і нерішучих, як повзучі хмари.
"Хто не може благословляти, нехай навчиться проклинати!" – ця ясна настанова впала мені з ясного неба, навіть темної ночі ця зірка сяє на моєму небі.
Одначе я той, хто благословляє і стверджує, тільки б ти було довкруг мене, чисте! Ясне! Ти – безодня світла! – і тоді моє ствердження благословить усі безодні.
Я став тим, хто благословляє і стверджує, – я довго боровся і був борцем, аби нарешті вивільнити руки для благословення.
І ось моє благословення: над кожною річчю бути її власним небом, круглим шатром, блакитним дзвоном і довічною непохитністю. Щасливий, хто так благословляє!
Адже всі речі охрещені у джерелах вічності й по той бік добра і зла, а добро і зло – тільки минущі тіні, волога скорбота й повзучі хмари.
Воістину, це не огуда, а благословення, коли я вчу: "Над усіма речами небом здіймається випадок, невинність, відвага і завзяття".
Відвага – найдавніша шляхетність світу, я повернув її всім речам, звільнивши їх від рабської покори меті.
Таку свободу й таку небесну безхмарність я поставив, наче блакитний дзвін, над усіма речами, коли навчав: "Над ними і в них не тяжіє ніяка "одвічна воля".
Завзяття і дурощі ставлю я на місці тієї волі, коли навчаю: "Тільки здоровий глузд у всьому – неможливий!"
Однак дещиця розважливості, зернини мудрості розсіяні від зірки до зірки, – ця розчина домішана до всього: через глупоту до всіх речей домішана мудрість!
Дещиця мудрості ще можлива, та в усіх речах я виявляв таку блаженну безтурботність: вони воліють танцювати – ногами випадку.
О чисте небо наді мною! О високе! Для мене твоя чистота тепер у тому, що немає одвічного павука розважливості з його павутиною,
що ти – простір для танцю Господніх випадків, що ти – Господній стіл для Господніх гральних костей і для гравців у кості!
Але ж ти червонієш? Може, я сказав щось недозволене? Може, я гудив, бажаючи благословити тебе?
А може, ти почервоніло від сорому, що ми вдвох? Може, ти наказуєш мені піти й замовкнути, бо вже – надходить день?
Світ глибокий, глибший, ніж дневі коли-небудь спадало на думку. Не все відважиться на слово при світлі дня. Та день надходить, – отож розлучаємось!
О сором'язливе небо наді мною! О палюче! Ти – моє щастя перед сходом сонця! Надходить день, отож розлучаємось!
Так казав Заратустра.
ПРО ПРИНИЗЛИВУ ЧЕСНОТУ
1
Коли Заратустра знову ступив на суходіл, то не подався одразу в гори до своєї печери, а обійшов багато доріг, розпитуючи й довідуючись про те й про інше, і навіть жартома казав про себе: "Ти мов річка, що крутиться й повертається до свого витоку!" Бо він хотів довідатися, що тим часом сталося з людиною: виросла вона чи змаліла. Якось він побачив ряд нових будинків, подивувався їм і сказав:
– Що означають ці будинки? Воістину, не велика душа поставила їх за своєю подобою.
Може, нерозумна дитина повиймала їх із скриньки з іграшками? Нехай би інша дитина знову повкладала їх у скриньку.
А ці кімнати й комірчини, – хіба мужі могли б виходити з них і заходити туди? Гадаю, що їх зробили для лялечок шовкопрядів або для кішок-ласух, котрі дозволяють поласувати і собою.
Заратустра зупинивсь і задумався. Відтак сказав сумовито: "Все здрібніло!
Скрізь бачу низькі брами, – людині моєї вдачі ще можна пройти крізь них, але – мусить нагинатися!
Коли ж я знову повернуся на батьківщину, щоб не треба було нагинатися, – нагинатися перед малим]" – І Заратустра зітхнув і задивився удалину.
Того самого дня він сказав слово про принизливу чесноту.
2
Я ходжу серед людей і вдивляюся пильним оком: вони не прощають мені, що я не заздрю їхнім чеснотам.
Вони точать на мене зуби, бо я кажу: малим людям потрібні малі чесноти – мені важко погодитись, що малі люди взагалі потрібні!
Я ніби півень на чужій пташарні, мене клюють навіть кури, – та я не тримаю зла на курей.
Я поштивий до них, як і до всякої дрібної недогоди; наїжачуватись проти мізерії видається мені мудрістю, гідною тільки їжака.
Всі вони, сидячи ввечері біля вогнища, судять про мене, – судять про мене, але на думці в них не я!
Я дізнався, як знову опинитись у тиші: їхній галас круг мене мов покровом огортає мої думки.
Вони собі галасують: "Що несе нам ця темна хмара? Пильнуймо, щоб вона не принесла зарази!"
А недавно якась жінка шарпнула до себе дитину, що тягнулася до мене. "Заберіть дітей! – кричала вона. – Такі очі обпалюють дитячі душі".
Коли я говорю, вони кашляють, гадаючи, ніби кашель захистить від могутнього вітру – не здогадуються, як шаленіє моє щастя.