А ви ж найвищі з тих, кого мені доводилося бачити! Ось чому я сумніваюсь у вас і потай сміюся: гадаю, ви назвали б мою надлюдину дияволом!
Ох, стомивсь я від найвищих і найкращих; з їхньої "висоти" мене потягло вище, далі від них, до надлюдини!
Жах огорнув мене, коли я побачив цих кращих голими: тоді виросли в мене крила, щоб летіти в далеке майбутнє.
У найдальше майбутнє, у південніші півдні, про які не снив іще жодний художник; туди, де боги соромляться всякого одягу!
Та вас, ближні мої й сучасники, я хотів би бачити переодягненими, і вирядженими, і марнославними, і гідними, – отже, "добрими і праведними".
І сам я хочу сидіти серед вас переодягненим, щоб не міг упізнати ні вас, ні себе: це, власне, і є моя остання людська мудрість.
Так казав Заратустра.
НАЙТИХІША ГОДИНА
Що сталось зі мною, друзі мої? Ви бачите мене занепокоєним, гнаним, мимоволі покірливим, готовим піти – ох, піти від вас якомога далі!
Так, Заратустра ще один раз мусить усамітнитись; та цього разу нерадо повертається ведмідь у свій барліг!
Що сталося зі мною? Хто мене силує? – Ох, цього хоче моя розгнівана повелителька, вона розмовляє зі мною; чи називав я хоч колись її ім'я?
Вчора ввечері промовляла до мене моя найтихіша година – ось ім'я моєї жахливої повелительки.
А сталося це так – я ж бо мушу сказати вам усе, щоб не мали ви гіркоти в серці на того, хто несподівано розлучається з вами.
Чи знаєте ви, як лякається той, хто засинає? –
Він лякається аж до пальців ніг, бо земля втікає з-під нього й починається сон.
Це я вам кажу для порівняння. Вчора в найтихішу годину втекла з-під мене земля: почався сон.
Стрілка зрушилась, годинник мого життя перевів дух, – ніколи ще довкруг мене не западало такої тиші: серце моє злякалось.
І тоді щось сказало мені без голосу: "Ти знаєш про це, Заратустро?"
Почувши, я скрикнув від ляку, зблід, як полотно, але не казав нічого.
Тоді вдруге щось сказало мені без голосу: "Ти знаєш про це, Заратустро, але не кажеш!"
І нарешті я, мов той упертюх, відповів: "Так, я знаю про це, але не хочу казати!"
Тоді знову щось сказало мені без голосу: "Заратустро, ти не хочеш? Це правда? Не будь таким упертим!"
Я заплакав, затремтів, як дитина, і сказав: "Ох, я хочу, але – не можу! Звільни мене від цього! Це мені не під силу!"
І знову щось сказало мені без голосу: "Що тобі до того, Заратустро! Скажи своє слово й розбийся!"
Я відповів: "Ох, хіба це моє слово? Хто я такий? Я чекаю на гіднішого, – об нього я й розбитися не вартий".
Тоді знову щось сказало мені без голосу: "Що тобі з того, Заратустро? Як на мене, ти не досить смиренний. Смиренність має найгрубшу шкуру".
Я відповів: "Чого лиш не зазнала шкура моєї смиренності! Я живу біля підніжжя своєї висоти: які ж зависокі мої вершини? Ніхто мені цього не сказав. Зате свої долини я знаю добре".
І знову щось сказало мені без голосу: "О Заратустро, кому судилося зрушити гори, той зрушить і долини, й низини".
Я відповів: "Моє слово ще не зрушило жодної гори, а сказане мною не доходило до людей. І хоч я йшов до людей, та ще не дійшов до них".
І знову щось сказало мені без голосу: "Що ти знаєш про це! Роса спадає на трави, коли ніч наймовчазніша".
Я відповів: "Вони глузували з мене, коли я відшукав свій власний шлях і пішов ним; і тоді мої ноги й справді тремтіли.
І так казали вони мені: "Ти забув шлях, а тепер навіть забуваєш, як треба ходити!"
І знову щось сказало мені без голосу: "Що тобі їхні глузи! Ти той, хто розучився коритись: віднині ти повинен наказувати!
Хіба ти не знаєш, хто усім найпотрібніший? Той, хто наказує зробити велике.
Зробити велике важко, але наказати зробити велике ще важче.
Ось що тобі найважче простити: ти маєш владу, але не хочеш владарювати".
І я відповів: "Щоб наказувати, мені бракує левиного голосу".
І знову щось наче прошептало мені: "Бурю приносять щонайтихіші слова. Світ повертають в інший бік думки, що приходять на голубиних лапках.
О Заратустро, ти повинен ходити тінню прийдешнього – так ти наказуватимеш і, наказуючи, вестимеш інших".
Я відповів: "Я соромлюся!"
І знову щось сказало мені без голосу: "Тобі ще слід стати дитиною і позбутися сорому.
Ще не перевелась у тобі юнацька гординя, пізно вступив ти у юність: та хто хоче стати дитиною, повинен подолати свою юність!"
Довго я зважувався й тремтів. Та врешті сказав те, що й першого разу: "Я не хочу".
Тоді круг мене залунав сміх. О лихо, цей сміх розривав мені нутрощі й краяв серце!
І востаннє щось сказало мені без голосу: "О Заратустро, плоди твої дозріли, однак ти не дозрів до плодів своїх!
Отож тобі слід знов усамітнитись: тобі ще треба визріти".
Знову залунав і відлетів сміх: круг мене запала тиша, важка, гнітюча тиша. Я лежав на землі, по моєму тілу струмочками стікав піт.
Тепер ви почули, чому я знову мушу усамітнитись. Нічого не втаїв я перед вами, друзі мої.
І все це ви почули від мене, – а я ж завжди був наймовчазнішим! І таким я хочу залишитись!
Ох, друзі мої! Я міг би вам ще щось сказати, я міг би вам ще щось дати! Чому ж не даю? Хіба я скупий?
Та коли Заратустра вимовив ці слова, його заполонила велика скорбота від близької розлуки з друзями, так що він заридав уголос, і ніхто не міг його втішити. Поночі, покинувши друзів, він подався геть.
Частина третя
"Коли вам хочеться піднестись,
ви зводите очі вгору. А я опускаю
вниз, бо вже піднісся.
Хто з-поміж вас може сміятися
і водночас бути піднесеним?
Хто сходить на найвищі вершини,
той сміється з усіх трагедій на
сцені і в житті".
Заратустра, "Про читання і писання"
МАНДРІВНИК
Опівночі Заратустра вирушив через острівний хребет, щоб удосвіта дістатися на протилежний берег, де він хотів сісти на корабель. Власне, там лежала зручна затока, в котрій навіть чужі кораблі охоче ставали на якір, забираючи з собою багатьох, що хотіли з блаженних островів вийти в море. Підіймаючись угору, Заратустра дорогою згадував чимало своїх самотніх мандрівок, починаючи ще з юнацьких літ, а заразом безліч гір, хребтів і вершин, які йому довелося здолати.
"Я мандрівник і підкорювач гір, – казав він до свого серця, – я не люблю рівнин і, здається, не можу довго всидіти на місці.