Ось і він: вітаю, тарантуле! Бачу, що на спині твоїй чорний трикутник, твоя ознака, але також бачу, що у твоїй душі.
У твоїй душі помста: де ти вкусиш, там виростає чорний струп: отрута змушує душу корчитися від прагнення помсти.
Це я навів для того, щоб показати вам, проповідники рівності, порухи вашої душі! Для мене ви – тарантули, що потай прагнуть помсти!
Та я винесу ваші таємниці на світло; тому я й сміюся вам в обличчя – сміхом з вершин.
Тому я й розриваю ваші сіті, щоб лють виманила вас із печери облуди, і щоб ваша помста вже не ховалася за словом "справедливість".
Нехай людина позбудеться помсти – ось міст до найвищих сподівань і веселка після довгої грози.
Але тарантули, звісно, прагнуть іншого. "По-нашому, справедливість якраз у тому, щоб у світі лютувала гроза помсти", – говорять вони між собою.
"Помстою і ганьбою ми допечемо всім, хто не такий, як ми", – присягають тарантулячі серця.
І ще: "Жадання рівності – ось як віднині має називатися чеснота, ми здіймаємо галас проти всіх, хто наділений владою!"
Ви, проповідники рівності, безсиле божевілля тирана лементує у вашій душі про "рівність"; ваше потаємне поривання до тиранії маскує себе словами про чесноту!
Скорботний морок, прихована заздрість, а може, морок і заздрість вашого Отця – саме звідти проривається божевільне полум'я мстивості. Про що мовчав Отець, про те сказав Син; і часто у Синові я бачив розкриту таємницю Отця.
Вони ніби й натхненні: та їх надихає не серце, а помста. А якщо вони розумні й холодні, то такими їх робить не дух, а заздрість.
Заздрощі часом виводять їх навіть на стежку мислителів: але – такі їхні заздрощі – заводять надто далеко, що втома зрештою змушує їх облягатися на снігу.
У кожній їхній скарзі звучить помста, у кожній похвалі є бажання завдати страждань: щастя для них – бути суддями.
Одначе я раджу вам, друзі, так: не довіряйте кожному, хто надто поривається карати!
Це люди поганого роду і вдачі: з їхніх облич проглядає кат і нишпорка.
Не довіряйте кожному, хто розводиться про свою справедливість! Воістину, їхнім душам бракує не тільки меду.
Якщо вони самі себе називають "добрими і праведними", не забувайте: щоб стати фарисеями, їм бракує тільки одного – влади.
Друзі мої, я не хочу, щоб мене плутали з ними або вважали кимось із них.
Є такі, що проповідують моє вчення про життя; а заразом це тарантули, проповідники рівності.
Ці отруйні павуки ніби боронять життя, а насправді сидять у печерах спинами до нього, – отже, вони прагнуть тільки завдавати страждань.
Завдавати страждань вони хочуть усім, хто має тепер владу; найдужче до вподоби павукам проповідь смерті.
За інших обставин і тарантули навчали б інакше: давніше саме вони паплюжили світ і палили єретиків.
Я не хочу, щоб мене плутали з цими проповідниками рівності або мали за одного з них. Бо справедливість каже мені так: "люди не рівні".
І вони не повинні бути рівними! Чим була б моя любов до надлюдини, якби я казав інакше?
Нехай тисячею мостів і стежок тиснуться вони до майбутнього, і нехай між ними буде все більше боротьби й нерівності: так змушує мене промовляти моя велика любов!
Ворогуючи, нехай вони вигадують образи і примари, і з цими образами і примарами стануть вони до останньої найлютішої битви!
Добрий і лихий, багатий і бідний, високий і ниций, і всі інші риси і якості повинні стати зброєю і голосною пам'яткою про те, що життя має завжди долати саме себе!
Життя прагне у височінь, вибудовує колони і сходи; воно прагне дивитись у широку далеч і поглянути на блаженну красу – для цього йому й треба височінь!
Оскільки йому треба височінь, то потрібні і сходи, й суперечності сходів і тих, хто підіймається ними. Життя прагне підійматися і, підіймаючись, долати себе.
Погляньте, друзі мої! Тут, де нора тарантула, здіймаються руїни старовинного храму, – погляньте на них просвітленими очима!
Воістину, хто колись тут свої думки зіп'яв угору каменем, той знав таємницю життя, немов наймудріший із мудрих!
Навіть у красі є боротьба, і нерівність, війна за владу й надмірну владу, – цього навчає він нас найяснішими символами.
Як божественно зіткнулись у двобої склепіння й арки: як божественно пориваються назустріч одне одному, наче світло й темрява!
З не меншою красою й затятістю станьмо теж ворогами, друзі! Божественно пориваймось один проти одного!..
Овва! Тут мене самого вкусив тарантул, мій давній ворог! Божественно, прекрасно й затято він укусив мене в палець!
"Повинні існувати кари і справедливість, – розважає він, – не задурно ж йому тут співати гімни на честь ворожнечі!"
Так, він помстився! Ой, лихо! Тепер і мою душу корчить від помсти!
А щоб і я не крутився друзі, прив'яжіть мене міцно до стовпа! Краще вже бути святим стовпником, ніж вихором помсти.
Воістину, Заратустра не вихор і не смерч; а якщо він і танцюрист, то аж ніяк не виконавець тарантели!..
Так казав Заратустра
ПРО СЛАВЕТНИХ МУДРЕЦІВ
Славетні мудреці, всі ви служили народові і його забобонам, та не істині, і, власне, тільки за це шанували вас.
І терпіли вашу безвірність лише тому, що вона по-хитрому кружним шляхом дозволяла підступитись до людей, Так владар дає волю своїм рабам та ще й потішається з їхнього свавілля.
Хто ж ненависний людям, наче вовк собакам? Вільний дух, ворог кайданів; той, хто не молиться і знайшов собі притулок у лісах.
Вигнати його з криївки – в людей завжди звалося "почуттям справедливості"; на нього й досі нацьковують найлютіших собак.
Славетні мудреці, ви наділили народ правом на поклоніння і назвали це "жаданням істини"!
У серці своїм ви завжди собі казали: "Я вийшов з народу, звідти ж прийшов до мене глас Господній".
Тямовиті й уперті як осли, ви завжди видавали себе за народних заступників.
І безліч можновладних, прагнучи жити в злагоді з народом, попереду своїх коней запрягали ще й ослика – якого-небудь славетного мудреця.
А тепер, славетні мудреці, мені б хотілось, аби ви зрештою зовсім скинули з себе лев'ячу шкуру!
Плямисту шкуру хижого звіра і пелехи дослідника, шукача, підкорювача!
Ох, щоб я повірив у вашу "правдивість", вам слід спершу позбутися прагнення поклонятися.