Але цього вимагає моя творча воля, мій талан. Або ж, щиро кажучи: саме такий талан створює моя воля.
Всі мої немов ув'язнені почуття озиваються болем: та моє хотіння завжди приходить до мене визволителем і провісником радості.
Хотіння звільнює – ось істинне вчення про волю і свободу; цьому навчає Заратустра.
Нічого не хотіти, нічого не оцінювати і нічого не творити! Ох, нехай ця велика втома тримається від мене якнайдалі!
Навіть у пізнанні я відчуваю тільки радість народження й розвитку волі; якщо моє пізнання невинне, то лише завдяки волі до розвитку.
Ця воля відтягла мене від Бога і богів; інакше що залишалося б творити, якби боги – існували!
Та моя вогненна творча воля завжди знову штовхає мене до людини – наче молот падає на камінь.
Ох, люди, в тому камені замкнуто мій образ, образ усіх моїх образів! Ох, замкнули його в найтвердішому, найогиднішому камені!
Тепер мій молот із безжальною люттю б'є по своїй в'язниці. Від каменю летять скалки: що мені до того?
Я хочу завершити: підступила до мене тінь – з усього сущого наймовчазніша й найлегша завітала до мене!
Краса надлюдини підступила до мене, мов тінь. Ох, брати мої! Що мені тепер до богів!
Так казав Заратустра.
ПРО СПІВЧУТЛИВИХ
Друзі мої, до вашого друга дійшли глузливі слова: "Погляньте лише на Заратустру! Хіба не ходить він серед нас, немов серед звірів?"
Але краще було б сказати так: "Той, хто пізнає, ходить серед людей, немов серед звірів".
Бо той, хто пізнає, й саму людину називає звіром з червоними щоками.
А чому? Чи не тому, що людині надто часто доводиться соромитись?
Ох, друзі мої! Той, хто пізнає, каже так: "Сором, сором, сором – оце й уся історія людини!"
І тому людина шляхетна нікого не соромить; сама ж вона соромиться страждань.
Воістину, я не люблю жалісливих, щастя яких у співчутті: нема в них ніякого сорому.
Якщо я таки мушу співчувати, співчутливим мене хай не звуть; та й тоді я волію співчувати на відстані.
Мені ліпше затулити обличчя й утекти, перш ніж мене впізнають: так раджу робити й вам, друзі мої!
Нехай доля дає мені в супутники тих, хто, як і ви, не має співчуття, тих, з ким я можу ділити сподівання, харчі і мед!
Воістину, для стражденних робив я і те, і те; та все ж мені здається, що кращою моєю справою було те, коли я вчився по-справжньому радіти.
Відколи існує людство, людина надто мало раділа: таж це, брати мої, наш первородний гріх!
Коли ми навчимося по-справжньому радіти, тоді ми вже геть забудемо, як завдавати горя іншим і вигадувати лихо.
Тому я вмиваю руки, що допомагали стражденному, тому витираю ще й душу.
Бо коли я бачив, як страждає стражденний, то соромився за його ганьбу; а коли допомагав йому, то безжалісно топтав його гордість.
Зичливість і допомога породжують не вдячність, а мстивість; якщо мале доброчинство не забулося, то стає хробаком, який точить усе без угаву.
"Приймаючи, будьте неприступні! Винагороджуйте вже тим, що приймаєте!" – так раджу я тому, хто не має чим віддячити.
Та сам я з дарувальників: я люблю дарувати як друг друзям. Однак чужі та вбогі нехай самі зривають плоди з мого дерева: так менше сорому.
Жебраків слід позбутися взагалі! Воістину, гніваєшся, коли подаєш їм, і гніваєшся, коли не подаєш.
А з ними й грішників та докорів сумління! Вірте мені, друзі мої, муки сумління навчають нас мучити.
Та щонайгірше – це мізерні думки. Воістину, краще заподіяти лихе, ніж задумати мале!
Правда, ви кажете: "Радість малої злоби береже нас від великого злочину". Але якраз тут берегтися не треба.
Злочин немов гнояк: свербить, а зрештою прориває – не ховається зовсім.
"Дивись, я – хвороба", – промовляє злочин, у цьому його відвертість.
Та мізерні думки мов грибок: повзуть, звиваються і ховаються, поки тіло, вкрите мізерними ірибками, померхне й зів'яне.
Але одержимому дияволом кажу я на вухо таке: "Нехай твій диявол виросте! Навіть для тебе ще є шлях до величі!.."
Ох, брати мої! Всі про кожного знають забагато! Й багатьох ми можемо прозирнути, але пройти крізь них нам не під силу.
Важко жити серед людей, адже важко мовчати.
Ми найбільш нетерпимі не з тими, хто нам суперечить, а до того, хто нас взагалі не обходить.
Якщо страждає твій друг, будь для його страждань м'яким укривалом, та водночас і твердим ложем, похідним ліжком: так ти зарадиш йому найкраще.
А коли друг чинить тобі лихе, кажи йому: "Прощаю тобі те, що ти мені заподіяв; та коли б ти заподіяв це собі, чи ж міг би я простити!"
На таке здатна тільки велика любов: вона вище милосердя й жалощів.
Слід стримувати серце, бо коли йому дати волю, миттю втрачаєш голову!
Ох, хто в світі накоїв більше дурниць, аніж співчутливі? І що в світі породило більше страждань, аніж їхня глупота?
Горе усім, хто любить: адже найвище вони цінують своє співчуття!
Колись диявол сказав мені таке: "Навіть у Бога є своє пекло: це його любов до людей".
А недавно я чув, як він казав таке: "Бог мертвий; через своє співчуття до людей помер Бог".
Отож я застерігаю вас від співчуття: інакше впаде воно на людей важкою хмарою! Воістину, я розуміюсь на прикметах негоди!
Запам'ятайте також і ці слова: будь-яка велика любов вища за просте співчуття: адже, люблячи, любов прагне творити!
"Любові своїй я офірую самого себе, а також і ближнього свого, як самого себе", – так слід казати всім, хто творить.
Всі, хто творить, – несхитні.
Так казав Заратустра.
ПРО ЖЕРЦІВ
Якось Заратустра дав знак своїм учням і сказав їм такі слова:
"Ось – жерці; хоч вони мені також вороги, проходьте повз них мовчки, з мечем у піхвах!
Серед них теж є герої; чимало з них тяжко мучились: тому вони прагнуть, аби страждали всі.
Це запеклі вороги: нема більше мстивості, ніж у їхній смиренності. І легко занечищується той, хто на них нападає.
Та моя кров споріднена з їхньою кров'ю: і я хочу, щоб мою кров шанували навіть у їхній!"
Коли вони проминули жерців, Заратустру огорнула скорбота, та боровся із нею він недовго, і повів свою мову так:
– Шкода мені цих жерців. Вони мені огидні, проте це найменша прикрість, якої я зазнав серед людей.
Однак я страждав і страждаю з ними: для мене це тавровані невільники. Той, кого вони звуть спасителем, закував їх у пута.