— Що за чортівня!
Цей вигук вирвався у Мегре мимоволі. І справді, чортівня, злочин, для якого не було видно жодної спонуки! У якому не було жодного сенсу!
Є сотні мотивів для того, щоб важити на чиєсь життя, але всі вони певною мірою розписані, на них, так би мовити, заведено каталог. Прослуживши тридцять років у поліції, неважко одразу сказати, з яким саме різновидом злочину маєш справу.
Трапляється, що вбивають якусь стару лихварку, крамарку, щоб обчистити її касу чи витрусити заощадження з матраца. Трапляється, що вбивають через ревнощі, через…
— Він часом не займався політикою?
Мегре підвівся і вийшов до сусідньої кімнати, щоб подивитися, що читав небіжчик минулого вечора. Це був один із дешевих пригодницьких романів, історія плаща і кинджала, в строкатій обкладинці.
Нічого не вкрали… Навіть не намагалися вкрасти… І все-таки це не було випадкове вбивство. Навпаки, його ретельно готували; вбивці довелося найняти кімнату в будинку навпроти, діставати гвинтівку — скоріше за все пневматичну. Так просто, знічев'я цього ніхто не став би робити, тим більше заради якогось шарпака.
— Ви не чекатимете на людей з прокуратури?
— Я ще їх застану тут. Залиштесь, будь ласка, щоб ознайомити їх із цією справою.
Гамір за стіною не вгавав: пані Трамбле, уроджена Ляпуент, воювала з дітьми.
— До речі, скільки їх у неї?
— П'ятеро… Троє синів і дві доньки… Один синок минулої зими захворів на плеврит, і зараз він у родичів на селі… Йому вже минуло тринадцять…
— Ходімо, Люка!
Його зовсім не кортіло побачити знову пані Трамбле з її нудним: "Таке могло скоїтися тільки зо мною…"
Він спустився важким кроком по сходах, чуючи, як за спиною відчиняються двері і як перешіптуються сусіди.
Мегре подолав спокусу зайти до крамнички вугляра і пропустити скляночку сухого: там було повнісінько цікавих, що чекали приїзду чиновників із прокуратури. Він волів краще дійти до вулиці Батіньоль, де про нічну драму нічого не знали.
— Ти що питимеш?
— Те, що й ви, патроне…
Мегре побачив своє відображення у дзеркалі над прилавком і машинально втер спітніле чоло.
— А що ти про це думаєш?
— Коли б, не дай боже, мені дісталася така жінка…
Люка вмовк.
— Займися цим типом із готелю "Ексельсіор"… Звичайно, ти там багато не знайдеш. Коли вбивство готується так ретельно, то слідів не залишають… Ей, таксі…
Тим гірше для бухгалтерії! Було надто жарко, щоб душитися в метро чи стояти на розі й чекати автобуса.
— Зустрінемося на розі Де-Дам… А ні, то по обіді в Сюрте…
Бідаків так не вбивають, чорт забирай! Їх убивають зовсім інакше — не поодинці, а масами, влаштовуючи війни та революції! Трапляється, що вони самі накладають на себе руки — та тільки не за допомогою пневматичної гвинтівки. І не тоді, коли вони шкребуть собі п'яти.
Коли б він не був уродженцем якогось задрипаного Канталя і носив іноземне ім'я, вбитого можна було б ще запідозрити в приналежності до якоїсь там невідомої таємної організації його земляків…
Та й не був він схожий на тих, кого вбивають! Пика не та, ось у чім заковика! Та й ця вбога квартира, жінка, п'ятеро дітей, чоловік у білизні, "фрррррт", з яким пролетіла куля…
Верх таксі був відкинутий, і Мегре смоктав свою люльку, час од часу знизуючи плечима. На якусь мить він полинув думками до пані Мегре. "Бідолашна!" — сказала б вона. В таких випадках жінка завжди співчуває жінці.
— Ні, номера я не знаю… Так, вулиця Сантьє… "Куврер та Бельшас"… Певно, щось солідне. Поважний торговий дім, заснований десь року тисяча вісімсот…
Він лютував. Лютував тому, що не розумів і не терпів незрозумілого… Вулиця Сантьє була вщерть заповнена автомобілями. Зупинивши машину, водій звернувся до перехожого, щоб запитати адресу, і в цю мить Мегре побачив на фасаді одного з будинків вималювані гарними золотими літерами слова: "Куврер та Бельшас".
— Зачекайте… Я ненадовго.
Власне, він ще цього не знав, але спека зробила його якимсь ледачим. Ще б пак — адже більшість його колег та інспекторів прохолоджувалися зараз десь біля моря, а йому навіть не вдалося посидіти якусь днину в кабінеті! А він ще зранку на це настроївся.
Другий поверх. Анфілада темних кімнат, що чимось скидалися на ризницю.
— Я можу бачити пана Куврера?
— В особистій справі?
— Якнайособистішій.
— Даруйте, але пан Куврер помер п'ять років тому.
— А пан Бельшас?
— Пан Бельшас зараз у Нормандії… Якщо хочете, ви можете розмовляти з паном Мовром.
— А хто це?
— Довірена особа фірми. Він зараз у банку, але незабаром має повернутися…
— Скажіть, а пан Трамбле зараз на місці?
У відповідь співрозмовник вирячує очі.
— Даруйте, як ви сказали?
— Пан Трамбле… Моріс Трамбле…
— Уперше чую.
— Це ваш касир…
— У нашого касира прізвище Мажін… Гастон Мажін…
"Що далі в ліс, то більше дров", — подумав Мегре. Того дня йому не давали просвітку трафаретні фрази.
— Ви будете чекати на пана Мовра?
— Еге ж, доведеться.
Сидіти й нюхати нудотний запах галантереї та картонного клею. На щастя, це не тривало надто довго. Незабаром з'явився і сам пан Мовр, добродій років шістдесяти, одягнутий з голови до ніг у все чорне.
— Це ви хотіли зі мною говорити?
— Мегре, комісар карного розшуку.
Якщо він сподівався приголомшити пана Мовра, то даремно.
— Чим я завдячую…
— Якщо не помиляюся, у вас працює касиром месьє Трамбле?
— Він справді у нас працював, але досить давно… Стривайте, це було того року, як ми модернізували нашу філію в Камбре. Так… Сім років тому… Навіть трохи більше, бо він пішов од нас серед весни.
Пан Мовр поправив пенсне:
— Одне слово, вже сім років, як Трамбле у нас не служить.
— Відтоді ви його більше не бачили?
— Особисто я — ні разу.
— Ви були задоволені ним як службовцем?
— Цілком… Я знав його дуже добре, тому що він найнявся сюди лише на кілька років пізніше за мене… До своїх службових обов'язків він ставився надзвичайно сумлінно і шанував порядок… Пішов він од нас, пригадую, через якусь вельми поважну причину, додержуючись усіх формальностей… Здається, через сімейні обставини… Він мав намір поселитися у себе на батьківщині, в Оверні чи в Канталі — вже не пригадую…
— В його рахунках ви ніколи не виявляли недостачі?