2
Взимку Іван Сірко відчув, що сили його починають швидко танути, але з Січі не виїздив. Повсякденні турботи про укріплення фортеці, про будівництво нових човнів і лагодження старих, про виготовлення пороху, селітри та зброї і ще десятки різних великих і дрібних клопотів тримали його на ногах. Він змарнів, погано спав, відчував нехіть до їжі. Січові лікарі і знахарі поїли його настоями і наварами трав і коріння, та це не допомагало. Після великодня кошовий відчув себе так погано, що залишив Січ і поселився в Грушівці, своєму хуторі, на березі Дніпра.
Одного дня — це було першого серпня — гонець передав Палієві, Арсенові і Романові наказ кошового негайно прибути в Грушівку. В Арсена тьохнуло серце — невже гетьман погодився включити їх у склад посольства?
До Грушівки десять верст, і козаки промчали ту відстань швидко. Залишивши стриножених коней на лузі, вони піднялися нагору, до хутора, і зупинилися на подвір'ї, перед чималою хатою, над якою курився виплетений з лози і обмазаний рудою глиною широкий димар. З хати вийшов джура кошового.
— Кошовий на пасіці, — сказав він.
Козаки пройшли садом, спустилися в затишну улоговину, що вела до Дніпра, і попростували стежкою до невеликої чепурної хатини. За нею, попід горою сіріли вулики-дуплянки. В полуденній сонячній тиші густо пахло медом і вощиною. Гули бджоли.
Біля хатини, під розлогою старою липою, за довгим столом, заставленим полумисками зі смаженою рибою, локшиною, стільниками з медом, сидів гурт старшин і значних козаків. У голові столу, на дощаному тапчані, опираючись гострими ліктями на високо збиті подушки, напівлежав Сірко. Перед ним стояли миска із свіжими стільниками, в яких іскрився молодий запашний мед, і кухоль узвару.
Побачивши кошового. Арсен мало не скрикнув від жалю. Що з ним сталося! Замість кремезної постаті — немічний скелет, обтягнутий пожовтілою зморшкуватою шкірою. Замість блиску в очах — пригаслий, байдужий погляд...
Прибулі привіталися.
— Чолом, батьку кошовий! Чолом уславленому товариству! Сірко пожвавішав, уздрівши Арсена. Поманив його до себе пальцем.
— Іди сюди, голубе!
Арсен підійшов, сів на тапчан. Сірко обняв його і, слабкою рукою притягнувши до себе, поцілував у щоку.
— Радий бачити тебе, синку... Маю звістку з Батурина: поїдеш товмачем з московським посольством стольника Тяпкіна в Бахчисарай. Тож зможеш там дізнатися щось певне про наречену і сестру...
— Спасибі, батьку.
— Ну, йди... Сідайте до столу. Пригощайтеся, друзі. А потім поговоримо.
Підійшло ще кілька козаків, старшин. Сіли, випили по чарці слив'янки, побажавши Сіркові доброго здоров'я, і взялися до їжі. Кошовий не їв і не пив — тільки припрошував інших. Джура налив у чарки знову. Та всі, мов змовившись, тільки пригубили і поставили назад. Чекали розмови з кошовим, відчуваючи, що вона буде і важливою, і останньою в його житті.
Відкинувши голову на подушку. Сірко мовчки дивився на своїх побратимів, і ніхто не здогадувався, які думи борознять його чоло. Він переводив погляд з одного на другого, ніби прицінювався, хто чого вартий. Тут і Іван Стягайло, і Іван Ріг, і Андрій Могила, і Самусь, і Абазин, і Іскра, і Палій... І ще добрих три десятки значних козаків, відомих не тільки на Січі, а й по всій Україні.
Врешті обід скінчився. Старшини поклали ложки, подякували господареві за хліб-сіль.
— На здоров'я, друзі, — тихо проказав Сірко і глянув на джуру. Той підвів кошового, намостив йому під спину кілька подушок. Сірко перевів дух і промовив — знову тихо, але якось урочисто:
— Запросив я вас до себе, братчики, для того, щоб попрощатися... Назавжди... Навіки... Козаки загули.
— Що ти, батьку! Бог з тобою! — замахав руками Іван Стягайло. — Ми сподіваємося, що ти видужаєш і ще не раз поведеш нас на супостатів!
Сірко кволо усміхнувся.
— Ні, браття, я не тішу себе такою надією. Дні мої полічені, і щербата з косою вже стоїть на моєму порозі... Та я не боюся її. Звик... Бо не раз і не два замахувалася вона на мене, щоб зняти голову, а я все жив і жив! І рясту потоптав доволі, і крові пролив чимало, і горілочки попив досхочу... Тож пора і честь знати. Пора вже, мабуть, братчики, з козацького сідла пересідати в човен Ха-рона...
Козаки загули знову, але на цей раз значно тихше. Кожен бачив, що й справді старому кошовому три чисниці до смерті.
— Та й гріхи свої пора спокутувати...
— Опам'ятайся, Іване! Які гріхи у праведника! — вигукнув Метелиця.
— Який же я праведник? Скільки душ погубив. Хоч і вороги, а все ж люди... Та не про це зараз мова, товариство. Я не сповідатися прийшов перед вами, а прощатися... А коли прощаєшся з найближчими людьми, з якими довгі роки ходив крутими шляхами-дорогами, то хочеться сказати їм щось найважливіше, най-заповітніше, чого не маєш права не сказати, забрати з собою в могилу...
— Ми слухаємо тебе, батьку, — промовили козаки.
Сірко передихнув, змахнув з лоба рушником краплини поту.
— Я знаю, звичайно, що мої слова — не закон для вас, що ви будете діяти і чинити по-своєму... Так велося споконвіку, так вестиметься і далі, скільки буде світа-сонця на землі... Та є деякі речі, якихнев вичитаєш ні в якій книжці, є деякі знання, які здобуваються не школі, а в житті, про це якраз я й хотів би з вами поговорити перед смертю...
— Ми слухаємо, батьку.
— Живемо ми, друзі мої, в дуже тяжкий час. Вітчизна наша лежить у руїнах, дощенту сплюндрована ворогами. Народ винищений або розбігся у пошуках затишку й хліба. Десятки тисяч людей з правого берега за ці роки переселилися на Лівобережжя, на Донець і Оскіл — аж до Воронежа. Дике поле, що відокремлювало нас від ворогів, поширшало, родючі поля заросли тирсою і буркуном. Дійшло до того, що калмицький хан посилає послів до султана, щоб той віддав йому землі між Дніпром і Дністром для випасання табунів. Кримська і Буджацька орди почувають себе на Правобережжі господарями. І ми стоїмо перед загрозою навіки втратити ці землі... Тому заповідаю вам — і далі, як споконвіку, мужньо стояти супроти ясирників, звідки б вони не приходили! Не випускайте, браття, шабель із рук, поки криваві чамбули розгулюють по наших степах...