— Арсене! Холераї Це ти?
— Я, братику, я! — усміхнувся Звенигора. — Та не тисни так, бо й ребра поламаєш.
— Звідкіля ти тутай узявся, хлопаку?.. Ба-ба-ба, а то ж Ненко? От не сподівався!
— І ми не сподівалися зустрітися з тобою, пане Мартине... А ти як опинився тут?
Спихальський враз посуворішав. В обличчя знову шугнула темна кров. Очі блиснули і мало не вискочили з орбіт.
— Чого я тутай?.. Наздоганяв ось цю мерзенну зрадницю! Татарське сміття... І наздогнав! І задушу ниньки, як скажену кішку!
Він кинувся до Вандзі, та Арсен і Ненко схопили його за руки.
— Чекай, пане Мартине! Будь же лицарем! — вигукнув Арсен. — Адже перед тобою жінка!
— Жінка, ти кажеш?.. Ні, змія!
— Цить!.. Сюди йдуть!
У двері боязко заглянув Кермен-ага. Видно, крик Вандзі сполохав і його. Він ледве переводив подих.
— Ненко, спровадь його, будь ласка, — шепнув Арсен. — Нам тут зайві свідки не потрібні.
Ненко, люб'язно усміхаючись, вийшов з кімнати, узяв Кермен-агу під руку і тихо повів до виходу.
— Я буду вам дуже зобов'язаний, Кермен-ага, якщо ви негайно осідлаєте наших коней і коня пані Вандзі. А також приготуєте в дорогу що-небудь смачне...
— Ви маєте їхати?
— Так, за нами прислано гінців...
— Великий аллах, а я думав, що то якісь розбійники.
— Не маєте підстав хвилюватися, ага, то порядні люди...
— Чого ж так перелякалась пані Вандзя?
— Вони шукали нас, а випадково потрапили в кімнату до неї, ага.
— То пані Вандзя теж з вами?
— Так, адже ми повертаємося в Немирів, а там повно кримчаків... Вони допоможуть їй...
Останні слова заспокоїли старого каведжі, і він, вибачаючись, почимчикував сходами вниз.
Коли Ненко повернувся до кімнати, Спихальський уже трохи вгамувався. Чоловіки відійшли в куток і, відвернувшись од Вандзі, яка одягалася, мирно розмовляли. Тільки бас пана Мартина воркотів сердито.
— Здаюсь, пане Арсен, тільки на одну твою вимогу — не зчиняти шуму тутай, у кав'ярні. Але як тільки виїдемо за місто, клянусь перуном, я...
— Гаразд, пане Мартине, гаразд, — заспокоював розгніваного друга Звенигора. — Виїдемо за місто — там поговоримо... А зараз, прошу тебе, будь розумний і не здіймай шарварку, щоб нас не схопила турецька варта.
Тим часом Вандзя одяглася і — ні жива ні мертва — стала перед чоловіками. Спихальський дивився на неї так, ніби хотів спопелити поглядом.
Коли всі вийшли у двір, там уже чекали їх осідлані коні. Ненко розплатився з каведжі, подякував за гостинність, і невеличкий загін виїхав за ворота.
За містом Арсен торкнув Спихальського за рукав і зробив знак, щоб той трохи відстав.
— Хто це з тобою? — спитав тихо, кивнувши на мовчазного супутника пана Мартина.
— Це пан Єжі Новак, мій добрий приятель і знавець турецької мови і турецьких звичаїв... На службі у Яблоновського... Коли я дізнався про зраду цієї негідниці і вирішив знайти її хоч на краю світу і покарати нещадно — що, клянусь гонором, і зроблю, хоч би проти мене повстали всі сили пекла і раю! — то пан Єжі ласкаво погодився супроводжувати мене... Як тільки я прочитав записку, залишену моєю колишньою малжонкою, я зразу кинувся по її сліду. Я знав, що в неї шлях один — до Кам'янця, бо тільки звідтам вона може добратися до свого мурзи. Тож мені потрібен був супутник, котрий добре б знався на турецькій мові і зумів би привести мене сюди...
— Гадаю, йому можна довіритися?
— Як мені!.. А що в тебе до нього?
— Не тільки до нього, а й до тебе. Ось доїдемо до того лужка на березі річки, напоїмо коней, пустимо їх попастися і там поговоримо...
Арсен стьобнув коня і риссю помчав уперед, до зеленого бережка, де над сріблястим плесом річки схилилися рясні, тінисті верби.
— Ось тут ми і поговоримо, друзі, — сказав він, коли всі спішилися, напоїли коней і пустили їх, стриножених, пастися. — Бо тут ми маємо розстатися...
— Як то розстатися? — здивувався Спихальський. — Хіба ми далі їдемо не разом?
— Ні, пане Мартине, ми з Ненком маємо повернути на Немирів, пані Ванда — з нами, а ви вдвох з паном Новаком помандруєте до Львова...
— Холера ясна! — розлютився Спихальський. — Як ти хитромудро розсудив, Арсене! А на якій підставі, прошу пана? Я мчав із Львова, як навіжений, для того, щоб покарати тоту шльондру, тоту зрадницю! А ти, виходить, намислив уже по-своєму? Га?.. Ні, братику, так не буде, слово гонору!.. Вона не повернеться живою до Криму, або я не зватимусь Мартином Спихальським, пся крев!
Він стукав шаблею, пирхав, мов кіт, і лаявся, мов перекупка на базарі. Налякана, прибита горем, Вандзя знітилась і ховалася за Арсена. Ненко іронічно усміхався, а невисокий, але міцно збитий Новак стояв осторонь, і з його обличчя не зникав вираз подиву, бо він, видно, і досі не міг дотямити, які стосунки зв'язують шляхтича Спихальського і цих не то яничарів, не то козаків.
— Пане Мартине, заспокойся, — примирливо мовив Арсен. — Сідаймо кружка ось тут на травичку, витягаймо, щоб не гаяти часу, з саков хліб та все, що є у нас до хліба, і мирно, ладком побалакаємо.
Він розіслав у тіні, під вербою, широку попону, вийняв сухі турецькі коржі та смажену баранину, поклав усе це на широке листя лопуха. Новак додав окраєць хліба та шматок солонини. І Спихальський, побачивши їжу, замовк.
Всі враз відчули, як зголодніли.
Деякий час панувала тиша. Чулося тільки голосне плямкання Спихальського та форкання коней, які з насолодою хрумкали соковиту траву.
З річки повіяв легенький прохолодний вітерець, остуджував розгарячілі тіла подорожніх.
Коли сніданок було закінчено. Арсен сказав:
— Ну от, пане Мартине, тепер можна й поговорити... Чого ти
хочеш?
— Кари на горло! — знову спалахнув невгамовний пан Спихальський. — І хай я буду песій син, якщо вимагаю забагато!.. Не став би ти, Арсене, з Ненком на перешкоді, я вже зняв би з цих білих плечей тоту голову, голову змії, голову горгони, підступної зрадниці!
— Ясно, — сказав Арсен і повернувся до Вандзі. — А що скаже пані Вандзя? Чому вона втекла від свого богом даного чоловіка? Куди вона простувала? Хто її надоумив так зробити? І якого листа вона несла з собою?.. Все, пані, розкажіть! Нічого не приховуючи.
Вандзя несміливо глянула на чотирьох чоловіків, які оточували її, трохи довше затримала погляд на побуряковілому обличчі Спихальського і тихо почала розповідати.