— У Немирові ми теж усе перевернули — нема. І ніхто нічого не знає. А може, хто й знає, та мовчить...
— Є одна людина, що знає, де Златка, — сказав Арсен.
— Хто ж це? — кинувся Младен.
— Гетьман!
— Гетьман?.. Юрась Хмельницький?
— Так.
Младен недовірливо поглянув на Ненка, ніби питав у нього поради. Тон ствердно хитнув головою.
— Так, ми гадаємо, що він знає, де Златка. І зараз примусимо його сказати правду!
Ненко знову плеснув у долоні. Полог відхилився — з'явився вартовий.
— Приведи сюди гяура-гетьмана!
Юрія Хмельницького притягнули на аркані, що обвив йому шию. Видно, його щойно розбудили, бо він розгублено блимав очима, не розуміючи, куди і для чого його привели. Невисокий, понурий, наляканий, він зараз зовсім не був схожий на того зарозумілого правителя, який нагонив страх на пів-України. Стояв із зв'язаними за спиною руками, з арканом, що зловісно теліпався на шиї, і покірно ждав якоїсь нової напасті.
Коли вартовий вийшов, Ненко подав Хмельницькому низенький стільчик, сказав:
— Сідай, гетьмане, та слухай мене уважно! Той сів і підвів тьмяні очі.
— Я слухаю, ага.
Ненко підійшов і схопив Юрася за плече.
— Де поділася моя сестра? Юрась здригнувся.
— Я н-не знаю, — відповів глухо. — її викрали татари...
— Не поспішай стверджувати це! Подумай...
— Я мав досить часу думати.
— І все ж, гетьмане, тобі доведеться подумати ще і пригадати те, що ти так уперто намагаєшся забути чи приховати, — сказав, виступаючи наперед, Звенигора. — Ти мене впізнаєш?
Юрій Хмельницький оторопіло глянув на козака.
— Запорожець?.. Ти?!.
— Так, це я... І я радий, що бог не позбавив тебе пам'яті. Отже, маєш пам'ятати й те, куди запроторив Златку!
— Далася вона вам... Цього я не знаю!
— Згадаєш, виродку! — вигукнув Арсен.
Він був страшний. Важко дихаючи, з налитими люттю очима, поволі підійшов до колишнього гетьмана, схопив його за шию обома руками і струснув так, що в того замалим не відірвалася голова.
— Згадаєш і скажеш! А не скажеш — тут тобі й смерть! — Козакові пальці вп'ялися в тонку шию Юрася. — Ну, кажи, недолюдку!
Юрась смертельно зблід, захарчав. Очі йому полізли на лоба. З вуст зірвалися хрипкі слова.
— Зач-чекай... С-скаж-жу...
Арсен розслабив пальці. Юрась хапнув ротом повітря, струснув головою. Губи його посіріли і щось белькотали нерозбірливе.
— Ну, кажи! — знову струснув його Арсен. — І не думай брехати! Бо...
В наметі запала тиша. Погляди всіх уп'ялися, мов ножі, у чорні гетьманові очі. Що він скаже?
— Та дівчина... мене образила... — нарешті вимовив Юрась, затинаючись від страху. — Я не міг стерпіти такої наруги...
— Ну, і що ти зробив? — підбадьорив його стусаном Арсен.
— Я наказав...
Голос колишнього гетьмана зірвався і завмер.
— Що ти наказав?
— Я наказав одвезти її в Кам'янець і... — Юрась знову замовк.
— Та говори ж, клятий! — не стерпів Роман, зірвавшись з місця, підбіг до Юрася і заніс над його головою ятаган. — Говори! Не сотай жили із серця!
— І... і продати, — ледь чутно видихнув той.
— Продати! — одночасно вигукнули Младен і Ненко.
— Продати! — заревів Арсен. — Я уб'ю тебе, негіднику! Але Романова рука лягла на плече друга.
— Чекай, Арсене!.. Заспокойся... Якщо він скаже, кому й куди продано Златку, ми залишимо його живим, хай йому чорт! — І повернувся до Юрася. — Ти чуєш, нелюде? Кажи!
Юрась позеленів. Його тіпала лихоманка. Правди сказати не хотів, бо більше за все на світі боявся великого візира, до якого — як думав він — його приведуть через кілька тижнів. Сказати ж, що Златку він відправив у подарунок великому візирові — це означало або померти зараз від шабель цих шибайголів, які невідомо як і звідки звалилися на його голову, або ж загинути в лютих муках від костоломів великого візира.
— Я... я не з-знаю, кому продано дівчину, — пробелькотів Юрась. — Але я з-знаю, хто її продав...
— Хто?
— Свирид Многогрішний... Це він возив її у Кам'янець... А я потім не цікавився її долею, — додав він зовсім тихо і якось невпевнено.
Арсен і Ненко переглянулись. Ця невпевненість породила у них підозру, що Юрась, сказавши неправду або тільки швправду, викручується.
— Я не вірю тобі, поганцю! — Арсен аж тремтів. Пальці знову стиснули горло Юрася. — Або скажеш усе, або пропадеш тут мов собака! Ну!
Він був страшний.
Юрась відсахнувся. Все його тіло покрилося холодним потом.
— Н-не вбивай... Я скажу все... — Він раптом упав на коліна.
— Ну!
— Я віддав її в подарунок Кара-Мустафі... В гарем... Многогрішний одвіз... — тихо вимовив Юрась, ждучи найгіршого.
В наметі настала могильна тиша. Арсенова рука мимоволі ослабла і відпустила горло гетьмана. Всі з жахом і огидою дивилися на нікчему, що понуро стояв на колінах.
Віддав Кара-Мустафі! В гарем!
Арсен зблід і безтямним поглядом втупився в темряву, що заснувала кутки намету. Він сподівався найгіршого — і ось воно прийшло!
Златку — в гарем!
Кара-Мустафі! Великому візирові!
Розум відмовлявся вірити. Вуха не хотіли чути цих убивчих слів. Арсенове серце розривалося від пекельних мук. Не легше було Младенові і Ненкові. Роман обняв Стеху за плечі, мовби бажаючи захистити її від злої долі, яка спіткала Златку.
Довго в наметі панувала напружено-болісна тиша. її порушував лише тріск свічки, та здалеку чулося глухе іржання коней.
Нарешті першим опам'ятався Ненко. Відкривши полог намету, покликав вартових і наказав:
— Заберіть в'язняі Та пильно стережіть!
Юрія Хмельницького вивели.
Младен сів на похідне ліжко й, обхопивши сиву голову руками, застиг у важкій задумі. Ненко повільно ходив з кутка в куток, від того світло свічки блимало, колихалося, і мерехтливі тіні снувалися довкола. Стеха плакала. А Роман підійшов до прибитого горем Арсена, обняв друга за плечі, але слів розради не знаходив.
Нарешті Ненко зупинився.
— Що будемо робити, друзі? — спитав тихо. Ніхто йому не відповів.
— Арсене, годі побиватись — думати треба! — підійшов він до запорожця.
— Що ж тут довго думати? — з болем, що спотворив йому обличчя, відповів Арсен. — Златці нічим не допоможеш... Залишається одно — убити негідника!
— Кого?
— Юрася... Кого ж іще?
Ненко скрушно похитав головою.
— Ні, я не дозволю вбивати його! Азем-ага доручив мені доставити в'язня в Стамбул, в Семивежний замок... І я виконаю цей наказ!