"Але ж усьому цьому навчив його я і маю пишатися цим. Антон прокляне мене, якщо ціною зради куплю йому прощення".
— Ви — сучий син, Сокирко, — сказав Сидір Гаврилович, — ви покидьок, я знаю, що не маю права казати такі слова слідчому, але ж і утриматися не можу.
Сокирко обійшов навколо столу, зупинився навпроти Онищенка, розставивши ноги. Лють тільки на мить закипіла в ньому, одразу оговтався, і серце, як і раніше, билося спокійно. Погойдався на носках і, зиркнувши на Онищенка, дав йому ляпаса. Міг би вдарити сильно, збити з ніг, але зрозумів, що саме цей не дуже сильний ляпас завдасть Онищенкові більшого болю, ніж найжорстокіші катування.
Сидір Гаврилович заплющив очі.
"Ну, ще раз, — попросив подумки, — тоді й в мене серце закам’яніє, і я витримаю все…"
Подивився на Сокирка враз помертвілими очима. Отак безславно закінчує життя Сидір Гаврилович Онищенко. Хай би краще загинув у тому бою, після якого Будьонний вручив тобі шаблю. Співали б про тебе піонери й на могилу твою клали квіти. І чи не міг ти вчора сам застрелитися? Якось обдурити Жадова, приспати пильність чоловіків у плащах, вихопити з шухляди столу браунінг і пустити кулю в скроню? Як вчинив колись Скрипник… Просто й надійно, без допитів, принижень, знущань…
Боже мій, який я дурень, несусвітний дурень, а ще був заступником наркома. Слід було взагалі не розлучатися зі зброєю: побачивши, що прийшли за тобою, стрілятися одразу, без вагань і роздумів. Однак гадав: минеться…
— Це тільки квіточки, Онищенко, — сказав Сокирко. — Вважатимемо сьогоднішню бесіду розминочною. Зараз тебе відведуть до камери — подумай добре, бо чоловік ти не дурний, чи вигідно тобі відпиратися!.. Все одно, заперечуватимеш факти чи ні, бути тобі ворогом народу — навічно бути, бо сам знаєш: нашій державі стояти завжди!
12
Євген Прокопович одержав листівку: "Шановний товаришу! Не забувайте, що ви винні мені 25 карбованців. Прошу повернути. П.П.П."
Двадцять п’ятого о шостій пополудні Євген Прокопович сидів на знайомій лавиці в Аносівському парку. Пилип Петрович ще не прийшов — минуло десять хвилин, і Євген Прокопович почав хвилюватися. Однак довго хвилюватися не довелося — Пеко з явився на бічній алеї, і Євген Прокопович підвівся йому назустріч.
— Сидіть, — зупинив його Пеко, — і не метушіться. Я вас не знаю, а ви мене. Зійшлися випадково, сидимо на лавочці, гомонимо про погоду. Сонячно сьогодні, тепло…
Він заплющив очі й підставив обличчя сонячним променям, наче прийшов сюди справді тільки для того, щоб позагоряти.
Але Євгенові Прокоповичу не терпілося.
— Я вже на "Арсеналі", — повідомив.
— І добре там?
— Не гірше, ніж на Теличці.
— А я що казав: по-перше, з дому до заводу два кроки, по-друге… У зарплаті програли?
— Навпаки, на десятку більше.
— Кілограм польської ковбаси, — резюмував Пилип Петрович, — на дорозі не валяється… А що для мене?
Євген Прокопович подав густо списаний цифрами клаптик паперу.
— Те, що зміг…
Пеко кинув на нього оком, наче сфотографував.
— Не густо.
— Звичайно. Дані за останній місяць.
— Нас цікавитиме все: кількість продукції, номенклатура, плани перебудови заводу, можливість збільшення виробництва в екстремальних умовах.
— Чи не забагато хочете? Я простий службовець у відділі постачання.
— Це дає вам можливість цікавитися проблемами всіх цехів. Встановіть контакти з плановим відділом.
— Гадаю, надто бурхлива діяльність клерка, який щойно прийшов на роботу, може привернути увагу…
— Енкаведистів?
— Кого-кого, а їхнього брата на "Арсеналі", мабуть, не так уже й мало. І краще спочатку посидіти тихо.
— Вважаєте, що за кожним новачком стежать?
— Вони ж не дурні…
— Не дурні, — погодився Пилип Петрович.
— Курочка по зернятку…
— Нема в нас часу орієнтуватися на курей. Мене також на горло беруть. Є відомості, що Червону Армію планують переозброїти новими протитанковими гарматами, й пробні зразки виготовляють саме на "Арсеналі".
— Креслень та іншої секретної документації дістати не зможу.
— Від вас і не вимагають. Довідайтесь хоча б, у якій стадії нині роботи.
— Спробую.
— Оце вже діло! — пожвавішав Пеко. — Ну, а як ваша дочка? Розвідала про енкаведиста?
— Інформація вельми цікава.
— Слухаю вас уважно.
— Спочатку хотів би знати, — обережно почав Євген Прокопович, — як оцінюється моя інформація…
— Не крутіть хвостом, — скривився Пилип Петрович, — і кажіть прямо…
— Прямо то й прямо: маю фінансові труднощі.
— Знаєте, що фінансова прірва найглибша в світі: в неї можна падати все життя.
— Старий анекдот.
— А погодьтеся — точний.
— Ви уникаєте прямої відповіді.
— Уникаю. Бо ваші апетити!..
— Дуже скромні. Поки. Але попереджую, апетит приходить під час їди, сподіваюсь, ви знаєте цей вислів?
— Чув. — Пеко дістав загорнутий в газету пакунок, роззирнувся і, не помітивши поблизу нікого, подав.
— Скільки? — запитав Євген Прокопович.
— Дві.
— Годиться… — Євген Прокопович поклав пачку в кишеню штанів.
— Аванс, — попередив Пеко. — Треба відробити.
— Не скнарте: для рейху це крапля в морі.
— То що з енкаведистом?
— Його звуть Сокирко. Капітан держбезпеки Іван Макарович Сокирко.
— Ви казали: старший лейтенант.
— А у вас пам’ять!
— Чисто професійна.
— Уже капітан держбезпеки. На тому тижні з’явився з чотирма шпалами.
— Зростають кадри, — всміхнувся Пилип Петрович, — у Німеччині військовому, особливо з абверу, щоб одержати в мирний час наступне звання, треба біс його зна скільки лямку тягнути, а тут у тридцять років мало не полковник! Що ж, не дивно, як це в більшовиків кажуть: плинність кадрів… Одних до стінки, іншим чини… То що з цим Сокирком?
— Крім того, що одержав наступне звання, про нього з’явилася стаття в газеті. З портретом. Називається: "Молодий чекіст". І вихваляють нашого Сокирка в ній на всі лади.
— Що ж дивного: червоним мильні бульки подобаються. Про стахановців скільки смороду!
— Проте є пікантна деталь. Ту статтю написав син заступника наркома внутрішніх справ Антон Онищенко.
— У чому ж пікантність?
— Той Антон Онищенко працює в газеті, це моя Галина рознюхала. Сокирко із своєю євреєчкою та Антон Онищенко в ресторані вечеряли. Там про статтю й домовилися.