Тайна вечеря

Страница 21 из 53

Самбук Ростислав

"Хамло, — подумав Євген Прокопович, — для тебе ж рідна влада на асфальт витратилась, про твої зручності турбується, а ти смітиш…"

Він неприязно зиркнув на чоловіка, хотів обминути, але той примружився, стрельнув у Євгена Прокоповича очима й запитав:

— Товариш Черняк, якщо не помиляюсь?

— Не помиляєтесь.

— Євген Прокопович?

— Так.

— Чи не могли б приділити мені кілька хвилин?

— Ні, — відповів Євген Прокопович різко: навіщо розмовляти з якимось люмпеном, тільки час гаяти. Та й хотів їсти, а перлова каша, коли нема нічого ліпшого, також їжа. — Не маю часу.

Проте чоловік у кепці не відступив.

— На іподромі є буфет і, здається, зараз працює, — пояснив. — По кухлю пива нам би не завадило.

Євген Прокопович уже й забув, коли пив пиво: віддавав перевагу горілці й вину. Але чому б на шармак не побавитись "Жигулівським"? А до пива на іподромі подають раків і тараню…

— Однак не маю честі бути знайомим… — почав нерішуче.

— Головне, я вас знаю, — всміхнувся чоловік доброзичливо. — І зараз усе поясню.

— Звідки?..

— Пеко Пилип Петрович… — чоловік торкнувся пучками козирка кепки.

— Не чув.

— Не дивно, бачимось уперше.

— Звідки ж мене знаєте?

— Зволили служити товаришем прокурора судової палати у Вільно?

Євген Прокопович відчув слабість під коліньми.

— Помиляєтесь… — пробелькотів. — Ви мене з кимось переплутали.

— Не треба, шановний: маю до вас розмову…

Євген Прокопович глибоко зітхнув — тремтіння в колінах припинилось і серце відпустило. Зміряв незнайомця уважним поглядом. Якщо б енкаведист, поводився б зовсім інакше — тоді за ним прийшли б додому і вже не відпустили. Але звідки з явився цей тип у бавовняній кепці? І що йому треба? Зрештою, іншого виходу немає — треба йти з цим Пеком на іподром, там усе з’ясується.

— Добре, — погодивсь. — Ходімо пити пиво. З раками, — додав про всяк випадок. — Тільки, на жаль, платня у мене через тиждень.

— Нехай це вас не турбує.

— Тоді із задоволенням.

На іподромі справді подавали пиво з раками. У буфеті було порожньо, й вони влаштувалися в кутку за окремим столиком далі від стойки, і Євген Прокопович з насолодою розломив великого ароматного рака.

— Уважно слухаю вас, Пилипе Петровичу, — сказав. — То звідки ви мене знаєте?

— А нерви у вас в порядку, — схвалив чоловік у кепці. Він так і не зняв її в буфеті, навпаки, насунув мало не на брови. — Інший би при згадці про Вільно не тільки б моє ім’я забув, своє вискочило б з пам’яті.

— Але ж шановний товариш не з НКВС, — пояснив Євген Прокопович, — і це найголовніше.

— Справді, енкаведисти з вами так би не розмовляли. Принаймні про пиво не було б і мови.

— Здогадуюсь.

— Потребуємо вашої допомоги, Євгене Прокоповичу.

— І хто ж це потребує, дозвольте дізнатися?

— Скажу відверто: не прихильники Радянської влади.

— Про це я чомусь подумав.

— Отож ставитесь до нас прихильно?

— Уточніть, хто ви.

— Організація, яка працює проти Рад. І домагається їх повалення.

— Мета поважна.

— Ми догадувались, що ви навряд чи змиритеся з існуючим ладом.

— Для цього не треба особливої проникливості. Але чим ви можете довести, що представляєте одну із солідних організацій?

— Вам передавав вітання Геннадій Ілліч Гуляєв.

— Вибачте, призабув…

— Ну, як можна? А Геннадій Ілліч вас добре пам’ятає. Вас і вашу дружину. Згадайте Іркутськ.

— Полковник Гуляєв?

— Той самий.

Євген Прокопович згадав іркутські вечори, успіх Танюшика і одного з її палких шанувальників полковника колчаківської контррозвідки Гуляєва.

— Отже, живий Геннадій Ілліч! Приємно чути. І де ж він тепер обертається?

— У Берліні.

— І ви звідти?

— Ну, не зовсім… Нині, знаєте, сісти на поїзд Берлін — Москва й дістатися сюди без особливих формальностей не так просто.

— І чим займається тепер Геннадій Ілліч?

Пилип Петрович зі смаком відсьорбнув пива, але сказав, скривившись:

— Навіть пива порядного зварити не можуть…

— Звичайно, конкурувати з німецьким!..

— Але біс з ним, з, пивом… — Пеко витримав паузу й мовив, перегнувшись через столик до Євгена Прокоповича: — Усі ми служимо великому рейху.

— Тобто німецькій розвідці?

— Це вас бентежить?

— Ви росіянин?

— З-під Калуги.

— Служили в Колчака?

Очі в Пилипа Петровича невдоволено звузилися.

— Вам про це знати не треба.

— Звичайно. Просто одразу визначив, що ви не німець. Шваб ніколи б не розмовляв так чисто.

— Забудьте це слово, — порадив Пилип Петрович. — Коли війська рейху прийдуть сюди, лише за одне це слово можна потрапити на шибеницю.

— Проти шибениць особисто я не заперечую. І довго чекати?

— Це залежатиме й від нас із вами.

— Від мене навряд… Я простий табельник на маленькому заводику, і військових таємниць не знаю.

Євген Прокопович ковзнув поглядом по новому знайомому й подумав:

"Звичайний шпигун… Шпигун у Києві на Суворовській п’є пиво й закушує раками. А подивитись — наче дядько Кирюша чи токар з "Ленкузні"… Шпигунів у радянських фільмах показують у картатих кепочках, у туфлях на товстих підборах, і вони буквально через кілька днів потрапляють до НКВС, працівники тої безпеки вираховують їх блискавично. Але спробуй вирахувати цього Пилипа Петровича. Російську знає, як енкаведист, одягнений, як тисячі робітників, а документи, певно, комар носа не підточить… І цей Пеко зараз вербуватиме його, Євгена Прокоповича. в шпигуни. Усе логічно, проте шпигунам мають платити. Це відомо з тих-таки радянських кінофільмів, і не тільки з них. За будь-яку роботу мають платити, а за шпигунську особливо…"

Євген Прокопович так і подумав: "шпигунська робота", і це ніскілечки його не збентежило. Лиш серце тенькнуло — робота небезпечна, й можна потрапити за паркан на Інститутську. Але ж його і як царського прокурора не помилували б. Щоправда, шпигунів, кажуть, розстрілюють без особливих зволікань та церемоній, однак чи пан, чи пропав — двічі не вмирати. До того ж навіть маршала Тухачевського оголосили недавно шпигуном…

Уявивши себе в такій компанії, Євген Прокопович не міг утриматися від посмішки, і вона не пройшла повз увагу Пека. Пилип Петрович наморщив чоло:

— Нам і простий табельник, як зволили висловитися, потрібний. Для всіх знайдеться робота. Тим паче, ви ввійшли вже до товаришів у довіру, маєте п’ятнадцять років безперервного стажу. А я сьогодні бачив оголошення: "Арсеналові" потрібні конторські працівники.