Таємниця покинутого замку

Страница 5 из 36

Александр Волков

Урфін був непоганим столяром у всі часи. Була пора, нічого не скажеш, коли зроблені ним столи, стільці та інші вироби з дерева переймали лютий характер майстра й норовили то штовхнути тих, хто їх купляв, то наступити їм на ноги, — коротше, чинили людям усілякі неприємності. Норовливі вироби ніхто не купляв, і Урфінові мимоволі довелося вирощувати овочі, з чого інакше б він жив?

Урфін став городником, працював швидко, але якось нудно, нецікаво. Робота не приносила йому задоволення.

І Джюс задумався про свої справи, про себе і наче заново народився, і все довкола змінилося. З ним почали відбуватися незвичні речі. Справи в нього пішли так, що він сам дивувався. Він відремонтував хатку в долині, розвалював її найвеселішими фарбами, які тільки мав у господарстві. І відчув, що йому кортить зайнятися городом. Та не лише зайнятися.

Відтоді, коли він одержав запрошення Страшила й зрозумів, що жителі Чарівної країни на нього більше не сердяться, йому постійно хотілося щось винайти для них… Сміливості й терпіння Урфінові було не позичати, і він виростив такі небувалі плоди, що навіть пугач Гуамоко, котрий спочатку недовірливо поставився до наміру Урфіна, згодом пройнявся безмежною повагою до нього.

— Ото дивовижа! — пугукав він, змахуючи крилами. — Оце так вигадав! Очевидно, господарю, ти ще вмієш чаклувати?

Тут були золотиста морква, голубі огірки, червоно-прозорі, мов гранати, сливи та яблука, сонячні, наче апельсини. Що і казати, плоди вийшли дуже гарні. А головне, приваблював не стільки їхній колір, як те, що вони були солодкими, великими, смачними.

Мабуть, не випадково Джюса потягло до городництва. Вирощувати овочі і фрукти для інших було надзвичайно цікаво, і це принесло користь.

Як тільки чудові плоди дозрівали, Урфін навантажував ними доверху тачку й відвозив до Смарагдового міста.

То було справжнє свято Частування. На нього поспішали всі, хто міг, з усіх куточків Чарівної країни.

При цьому Урфін прагнув, щоб ніхто не був обділений, обдаровував усіх жителів і гостей. Він багато разів наповнював тачку плодами й поспішав назад до міста. Дорога була далекою, нелегкою. І тоді жителі Чарівної країни відрядили в розпорядження Джюса дерев'яного гінця. Прудконогий гонець ніколи не втомлювався. Він доставляв дари Урфіна з дивовижною швидкістю.

Урфін готував для гінця овочі і фрукти. Збирав їх, викопував, обполіскував джерельною іскристою водою, котру спекотне сонце миттю висушувало. Джюс акуратно вкладав плоди в тачку. Жителі Смарагдового міста не відпускали його доти, доки він не з'їдав цілу гору пирогів, які були особливо смачні у господинь чудового міста.

ЖОВТИЙ ВОГОНЬ

Свято Частування обов'язково влаштовувалося кожного року, його чекали з таким нетерпінням, як дня народження. Бо яким би чудовим не було життя в Чарівній країні, проте один день скидався на інший. Сонце піднімається кожного разу високо і, коли щоденні дива здійснені, знову опускається за гори.

Це трапилося напередодні нового свята. Переддень наспів непомітно, він тривав кілька діб, щоб усі бажаючі встигли дістатися до Смарагдового міста, а Урфін-городник — приготувати гостинці. Фрукти й овочі вдалися на славу, їх була сила-силенна. Джюс навіть побоювався, що не встигне перевезти їх у Смарагдове місто до відкриття урочистостей. Поряд з палацом Страшила спорудили довгі ряди із зсунутих столів, які притягли з дому жителі міста.

Урфін і дерев'яний гонець, котрий допомагав йому перевозити овочі, снували між Кругосвітніми горами і Смарагдовим містом.

Проїжджаючи з повними тачками через країну Жупанів, вони залишали смачний запах спілих, настояних на сонці плодів. Хіба могли Жувани спокійно дивитися на це розмаїття фруктів і овочів у тачках?

Вони висовувалися з круглих вікон своїх будинків майже повністю; аж дивно, як вони не випадали, чіпляючись ногами за підвіконня. Вони ще і перемовлялися, захлинаючись від захоплення.

— Ойо-йой, — говорив один Жуван, — знову голубі огірки. От дива!

— Що огірки, жовті горіхи — ось диво! Я сам бачив, їх повний віз! — вигукував інший. — У мене вже і зараз слинка тече.

— А я люблю яблука й апельсини, — тоненько співав жіночий голос — У нашого Урфіна яблука горять як апельсинові сонця, а апельсини — рум'яні, паче яблука.

— Ох, і наїмся ж я! — дзвінко вигукував якийсь хлопчак.

Гори яскравих ароматних плодів виростали на столах Смарагдового міста, а у Джюса їх, здавалося, не меншало.

Жувани ретельно чистили своє вбрання, прикрашали його святковими комірцями; їхні дружний надівали спідниці дзвіночком, пришивали до капелюшків нові балабончики, — одним словом, на свято Частування збиралися, як на бал. Так само старанно готувалися до свята у всіх куточках Чарівної країни.

— Я буду найкрасивішою, — говорила одна дівчинка. — Мама сказала, що в мене дуже гарний мереживний комірець.

— Ні, це я буду найкрасивішим, — заперечив їй Жуван, — у мене найблискучіші балабончики на капелюсі. І вони так видзвонюють! Я можу все свято танцювати під свою мелодію, мені навіть музика не потрібна.

— А я ще не підшив капелюха, — відразу обізвався інший Жуван. — Хоч би не запізнитися.

— Так, не запізнитися б, не запізнитися б! — захвилювалися Жувани.

Балабончики на їхніх капелюхах колихалися, і в будинках стояв нестихаючий передзвін. Жуванам і справді настав час рушати в дорогу.

Завдяки інженерній кмітливості Страшила дещо змінилося в Чарівній країні. Найпам'ятнішим залишалося, звичайно, перетворення Смарагдового міста на острів. Незважаючи на виритий канал, столицю свою жителі, однак, за давньою звичкою називали не островом, а Смарагдовим містом.

Новації Страшила Премудрого торкнулись також інших міст Чарівної держави. Так, жителі більше не гадали, як переправитися через Велику ріку, — через неї перекинули міст. А в глухому лісі не страшно було і вночі, — з настанням темноти вздовж усієї дороги із жовтої цегли запалювалися хиткі ліхтарі, їхнє хитання і червонувате світло відлякували диких звірів.

Проте, щоб устигнути на свято, Жуванам треба було вже рушати, адже кроки в них маленькі, а дорога неблизька.

Звичайно, вони міцно спали тієї ночі, зовсім як діти напередодні свята. Тому відразу прокинулися, почувши, як задзвеніли балабончики на їхніх капелюхах. Капелюхи вони на ніч клали на підлогу, щоб мовчали. Хто ж дзвонив балабончиками, можливо, миші? Жувани заглядали лід капелюхи — і ніяких мишей не знаходили.