Частина вертольотів висіла порожніми: інженер на пару в пілотом одночасно, як акробати, переверталися з трапа.
Побачивши таке, Мон-Со вкрай збентежився і ніяк не міг оговтатися. Минуло немало часу, поки він заспокоївся і вирішив розібратися в поведінці машин і екіпажів. Командир ескадрильї дав собі слово як слід покарати винуватих. Він почав спускатися до вертольота, де пілот з інженером відпочивали після відчайдушних стрибків через камінь.
— Мон-Со, мій полковнику, — долинув до нього голос пілота, — послухай. Мій напарник закріпив на чорному камені установку і поліз назад у вертоліт. Але не встиг він подолати й половини трапа, як гримнувся униз. Я вирішив допомогти йому. Почав утягувати інженера разом з трапом. Та ледь витяг половину, як мій напарник розтис руку і гепнувся на камінь.
Далі було так. Пілот посадив вертоліт поряд з каменем, забрав інженера до кабіни. Потім потяг штурвал на себе — вертоліт піднявся. Однак ледь він злетів над чорною скелею, як пілот знесилів і випустив штурвал. Описавши дугу, його машина перестрибнула камінь, приземлившись в другого боку.
Мон-Со посміявся над пілотом, та все ж кинув йому кінець троса, щоб узяти вередливого вертольота на буксир. Зв'язані тросом, обидві машини без перепон піднялися в повітря. Потім Мон-Со відчув різкий поштовх — трос натягся, другий вертоліт каменем повис на ньому, — мабуть, пілот знову відпустив штурвал. Мон-Со натис до краю педаль швидкості. Гвинт завертівся з такою шаленою силою, що сам вертоліт став обертатися в протилежний бік. Усе-таки вони відірвалися від невідомого тяжіння, набрали висоту, але нещасний пілот ніяк не міг оговтатися. Мон-Со, підтягуючи до себе другу машину тросом, зумів посадити обидва вертольоти далеко від каменя. Він витяг пілота й інженера з кабіни, а сам лаявся, плескав їх по щоках.
Нарешті привів невдах до пам'яті.
— А, Мон-Со, мій полковнику, — сказав пілот, розплющивши очі. — Послухай. З того моменту, як я відпустив штурвал, я і мій напарник, ми обидва нічого не пам'ятаємо. Тільки одне — нас з силою вдавило в крісло, більше нічого.
Подібним чипом, прив'язавши вертоліт до вертольоту, Мон-Со визволив усіх менвітів — не залишати ж їх біля Чорних каменів назавжди.
Коли Баан-Ну доповіли про те, що сталося, він подумав, що серед пілотів почалася земна епідемія, і наказав усіх покласти в ізолятор. Але відпочилі від стрибків і переляку пілоти не виявляли більше ознак захворювання.
За поспіхом, рятуючи пілотів, Мон-Со забув підключити джерела живлення до радарів і гармат.
Ніхто з пілотів, які побували біля Чорних каменів, повертатися до небезпечного місця не захотів. Серед інших пілотів добровільців теж не знайшлося.
Не признаючись собі, боявся летіти і Мон-Со. Небезпечно було застряти і стирчати самому в пустелі серед каменів. Найточнішого виконавця наказів генерала пілоти недолюблювали, і він не вірив, що хоч один з них примчить його виручати. Не Баан-Ну ж, справді, рятуватиме.
Генерал роздумував, як далі бути з установками, а тим часом система радарів не діяла.
Частина друга
ЕННІ, ТІМ І ПРИБУЛЬЦІ
БІДА ЗАГРОЖУЄ ЛЮДСТВУ
Шлях від Чарівної країни до Канзасу дракон Ойххо долав уже втретє. Його супутники Фарамант і Кагги-Карр стомилися в дорозі і заснули.
Як і минулого разу, Ойххо розрахував час так, щоб не лякати місцеве населення. Він опустився вночі біля знайомого яру, куди ніхто не ходив, і зачаївся там.
Фарамант і Кагги-Карр без особливих труднощів знайшли ферму Смітів. Сім'я давно спала, коли Вартовий Брами несміло постукав у двері. Прибуття нежданих гостей, особливо з Чарівної країни, завжди сюрприз, тому природно, що воно переполохало сплячих.
Енні в захваті притиснула до грудей і погладила щасливу Кагги-Карр, потім обняла Вартового Брами. Фермер привітав мандрівників з великою теплотою. Тільки місіс Анна дивилася на ворону і Фараманта з тривогою, її серце відчувало: посланці країни Гуррікапа прилетіли не випадково, і нічого доброго це не віщує.
Фарамант і Кагги-Карр засмутилися, дізнавшись, що Еллі нема; хоча вона працює вчителькою недалеко від рідного дому, недавно поїхала зі своїми учнями на екскурсію в інший штат.
— Шкода, — зітхнув Фарамант, — адже кожного разу думаєш: бачишся востаннє, а тут і побачитись не довелося.
Вгамувавши наплив жалю, Вартовий Брами почав розповідати про Прибульців, котрі поселилися в замку Гуррікапа. Інопланетяни прилетіли не з миром. Вони оточили Кругосвітні гори самострільними гарматами, що не пропускали жодну живу істоту.
— Син Карфакса Горіек, — розповідав Фарамант, — постраждав від такої гармати, але і він не розгубився: скинув гармату в ущелину.
Його слухали з глибоким співчуттям до жителів Чарівної країни, яких спіткало нове лихо.
— А як вам удалося добратися до Канзасу? — запитала Енні.
— Як завжди, на Ойххо.
— І він не поранений? — Енні, хвилюючись, дивилася на Вартового Брами.
— Цілий і неушкоджений, — відгукнувся Фарамант, — лежить в яру і жде, коли йому принесуть десяток відер каші та вареної картоплі: бідолага зголоднів дорогою.
Фермер обіцяв нагодувати дракона, а Фарамант сказав:
— Ми добралися без пригод. Інопланетяни чомусь покинули гармати, ніякого інтересу до них поки що не виявляють. Так каже Страшило.
Енні стрепенулася:
— Страшило, славний Страшило! Як він там поживає? А добрий Дроворуб і Сміливий Лев? Що з усіма моїми друзями?
— Поки з ними нічого не трапилося, але їм доведеться погано, якщо ти, Енні, і Тім…
Місіс Анна, не дослухавши, вигукнула:
— Я так і знала, що цим закінчиться! Ви знову прийшли по допомогу!
— Тихше, Анно, тихше! — взявся заспокоювати дружину фермер. — Тут, вдається, справа значно серйозніша, ніж раніше. І було б добре запросити до нас родину О'Келлі. З Тімом, зрозуміло.
Джон пішов на сусідню ферму, місіс Анну охопили невеселі думи, а Енні стиха розпитувала Фараманта про Смарагдове місто, про Страшила, Дроворуба і Лева, про Тіллі-Віллі, про Жуванів, Мигунів і Стрибунів.
Місіс Анні теж цікаво було слухати, але роздуми не давали їй спокою. Невдовзі з'явився Тім з батьками. За два роки, що минули з часу його останнього повернення в Чарівної країни, він дуже витягся, зростом майже не поступався батькові.