— Ти маєш рацію, Ільсоре, — казав генерал, — і справді: багато вражень — багато слів.
— А багато слів, — підтакував слуга, — ви ближчі до мети — встановлення свого панування.
— Я знаю ще один спосіб розворушити людей, — упевнено заявив Баан-Ну, — він безвідмовний, він дасть найкращі результати.
Генерал витяг зі шкатулки два прозорих смарагди. В кімнаті полонених він поклав їх перед Ментахо.
— Глянь, сюди, — нетерпляче підсунув Баан-Ну коштовності до ткача.
Машина негайно ж переклала. Ткач глянув.
— Умгу, — сказав він.
Машина мовчала.
— Подобається? — запитав генерал.
— Умгу, — кивнув Ментахо.
Машина не змогла перекласти це "умгу", а ткач більше нічого не говорив. Баан-Ну сидів розгублений. Помітивши нудьгуючий погляд Ментахо, він зрозумів — його камінці не подіяли — і розсердився.
— Що, нецікаво дивитися на смарагди? — запитав він Ментахо.
— Умгу, — знову відповів ткач.
Генерал вирішив, що "умгу" — якесь головне, хоч і неперекладне слово в землян.
Нарешті колишній король вивчив назубок менвітську азбуку, прочитав буквар і почав читати хрестоматію менвітської літератури. Вільно розмовляти мовою Прибульців він а допомогою Ільсора навчився досить швидко, Ільсор керував говорильною машиною, примушуючи її в неймовірною швидкістю запам'ятовувати усе нові і нові слова землян, повідомляти також, як ці слова вимовляються по-менвітському.
Зате Ельвіна потрапила в безнадійно відсталі, жінка не мала ніякого бажання вивчати мову непроханих гостей.
Коли, на думку Баан-Ну, полонений добре засвоїв менвітську мову, а говорильна машина могла безперебійно (так багато в ній містилося інформації) робити переклади, генерал у супроводі Ільсора прибув до кімнати полонених для розмови з Ментахо.
Баан-Ну найперше почав розпитувати бранця про його країну. Ментахо поводився обережно: він уже дістав настанову від Страшила, що й як говорити. Не слід було розповідати, що країна чарівна. Суворо-пресуворо заборонялося згадувати про казкових фей Стеллу і Вілліну. Ні можна було обмовитися, що птахи і звірі розуміють людську мову. Існування Страшила і Дроворуба теж повинно було залишатися таємницею.
— Скажи, Ментахо, як називається країна, де ми перебуваємо? — запитав генерал.
Машина зітхала, кліпала, попискувала, старанно перекладаючи то однією мовою, то другою.
— Гудвінія, пане генерале, — відповів ткач по-менвітському.
— А чому вона так називається? — запитав Баан-Ну.
— За ім'ям Гудвіна, який прославився воєнними подвигами, — сказав не моргнувши Ментахо, але, правда, сказав він своєю мовою, вигадувати чужою йому було ще тяжко.
— Гудвін — король? — запитав генерал.
Одержавши ствердну відповідь, він поцікавився:
— Отже, у вас були війни?
— Та ще які! — похвалився Ментахо. — Армія Гудвіна славиться надзвичайною хоробрістю. Вона здобула перемоги над могутніми державами Гінгемією та Бастиндією.
Ткач лукавив, але користувався справжніми іменами, щоб не заплутатися.
— У вас є гармати? — далі розпитував Головний Прибулець.
— Гармата в нас тільки одна, — чесно признався Ментахо, — зате яка! Одним пострілом може покласти цілу армію дерев'яних солдатів.
— Яких солдатів? — не зрозумів генерал.
Ментахо бовкнув зайве і замовк. Баан-Ну вирішив — говорильна машина зробила неправильний переклад.
Як би там не було, а розмова інопланетянинові подобалася дедалі менше і менше.
— А Гудвін далі править країною? — поцікавився він.
— Ні, пане генерале. Він полетів на Сонце.
— Тобто, як полетів?
— На цьому, на повітряному…
— Кораблі? — запитав генерал.
— Ось-ось, — підтвердив ткач.
Заява про міжпланетну подорож Гудвіна (а саме так зрозумів його політ Баан-Ну) подіяла на генерала гнітюче. Він поморщився, але розпитував далі:
— Скажи, друже Ментахо, хто жив в Ранавірі? — Баан-Ну ненароком назвав ткача "другом", настільки почуте занепокоїло генерала. — Такий величезний замок…
Ментахо здогадався: його запитують про власника ламку. Але він нічого про Гуррікапа не знав. Однак ткач не розгубився.
— А… це так, — невизначено махнув він рукою, — будівник замку Гуррікап.
— У Гудвінії є велетні? — занепокоєно запитав Баан-Ну.
— Куди їм подітися? Є ще, — ніби нічого не сталося, спроквола сказав Ментахо.
Рамерійця раптом пройняв холодний піт, але він, поки не з'ясував подробиці, вів розмову далі.
— Велетні мають своє королівство? — якомога байдуже запитав він.
— Ні, велетні живуть поодинці, — розповідав Ментахо. — Бачте, вони настільки люті, що не можуть ужитися один з одним. Як зустрінуться, так і починають кидати один в одного каміння.
Хоча король Ментахо і перетворився під впливом Сонної води на ткача, характер його по суті не змінився. Брехав він натхненно, до самозабуття, при цьому дивився в очі співрозмовника — довгасті, суворі, здивовано розширені від розповіді ткача. Брехав він по-королівському!
Головний менвіт мовчав, розгубленість підвела його. Він навіть про свій погляд забув, а то міг би наказати що завгодно, наприклад, говорити правду.
Зустрівшись наступного разу з Ментахо, Баан-Ну змінював порядок запитань, задавав їх зненацька. У відповідях ткача повторювалися все ті ж імена.
"Ні, неможливо припустити, що ця легковажна людина, цей шелихвіст бреше, — розмірковував генерал. — Ну, звичайно, прибріхує. Характер у нього широкий, але, гадаю, прибріхує небагато".
З моменту приземлення Баан-Ну не раз згадував про те, що правитель Рамерії Гван-Ло жде від нього сигналу про підкорення Белліори. Треба було поспішати.
Насамперед інопланетяни оточили Гудвінію ланцюгом радарних установок.
Баан-Ну наказав розставляти радари на відстані п'ятдесяти кілометрів один від одного. Так забезпечувався, на його думку, повний захист кордонів між Гудвінією і Великим світом.
Гармати вивантажили з "Діавони", а радари довелося будувати.
Поки арзаки монтували установки, вертолітники-менвіти піднімалися на найвищі вершини Кругосвітніх гір, розчищали майданчики, ставили поворотні круги для гармат. Обертова антена радара вловлювала наближення будь-якої живої істоти, електронний пристрій посилав сигнал у Ранавір, а крім того, наводив самозарядну гармату на живу ціль.
Роботи були завершені. Але установки не вмикали. Цілий день їх тримали на обмежувачі, аби вертольоти мали можливість відлетіти.