Таємниця покинутого замку

Страница 14 из 36

Александр Волков

— Не бійся, стара, — сказав Ментахо. — Ця штука, цей звір, що нас несе, начебто подібний до дракона. Його власник навряд чи вчинить нам щось лихе. Нащо йому робити це в небі? Нас узяли в полон. Хоча я не можу зрозуміти, навіщо ми їм знадобилися.

Слова чоловіка трохи заспокоїли Ельвіну. Жінка навіть крадькома глянула у вікно на поля й ліси, що ледь виднілися внизу.

Летіли годину чи більше, поки вертоліт, якого вів Мон-Со, не опинився на Рапавірі. Машина плавно опустилася, і Ментахо побачив замок. Звичайно, це могло бути тільки житло Гуррікапа, де поселилися Прибульці. Ментахо і Ельвіну провели до кабінету інопланетного генерала.

Промінь сонця, що проникав крізь рожеві шибки вікон, освітлював струнку фігуру менвіта, золоте і срібне шиття орденів. Можливо, тому інопланетянин здавався Ментахо й Ельвіні таким сяючим, світилося його обличчя, волосся, борода.

— Операція пройшла успішно, мій генерале, — доповів пілот.

— Добре, Мон-Со, підведіть їх ближче.

Баан-Ну, здавалося, був збитий з пантелику, коли полонені наблизилися. В нього навіть виникла підозра, що до нього привели не захоплених белліорців, а переодягнутих арзаків, — вони тільки кольором шкіри відрізнялися, а так були схожі, немов брати.

Помилка виключалася, операцію виконував вірний Мон-Со. Однак вражаюча схожість белліорців та арзаків спантеличила генерала.

Ментахо відчував на собі пильний погляд Баан-Ну, але глянути на нього чогось не наважувався. Він знав: небезпеці треба дивитися у вічі, лише тоді вона меншав. І, поборовши себе, він підвів голову, Ментахо помилився, бо найстрашнішим виявилось дивитися у вічі. Ткач уже не міг одвести свого погляду від обличчя генерала. Якась таємна сила сковувала його, і він невідривно дивився у вічі інопланетянину, немов чекаючи наказу, якому готовий був підкоритися.

"Що це зі мною? — думав Ментахо. — Чого це я таким незвичним став? Уже ніби і не бачу нічого, не чую, безвільний якийсь. Я наче сплю. — І він насправді позіхнув. — Так не можна, так не можна", — наказував собі Ментахо, з останніх сил долаючи сон.

Менвіт же не збирався повелівати, він просто задумався, і його очі випадково зупинилися на обличчі Ментахо. Генерал і далі розмірковував про дивовижну схожість між арзаками і полоненими. Чи не перебралися колись у далекі часи їхні предки з однієї планети на іншу?

"Треба переходити до дій, — наказав собі Баан-Ну. — Треба негайно підкоряти землян. Інакше арзаки побачать у них родичів і можуть стати на їхній бік. Зрештою, цього не може бути. Вони слухняні раби". Від досади генерал усе ж спохмурнів. Він холодно наказав Мон-Со вивести полонених. Ментахо й Ельвіну зачинили в приміщенні, схожому на сарай, де лежали частини машин, і там старі просиділи решту ночі без сну, зітхаючи і роздумуючи над долею, яка їм випала. Заснули вони лише під ранок.

ГОВОРИЛЬНА МАШИНА

Прокинувся Ментахо в маленькій затишній кімнаті. Там усе було підготовлено для зручного життя: стояли два ліжка, посередині стіл і кілька стільців, невеличка шафа з посудом, і все. Ні, не все. Обернувшись, Ментахо побачив у кутку якийсь дивовижний предмет, блискучий, мов маленький рояль; з нього долинав незрозумілий шерхіт і легке попискування. Ткач довго не роздумував, йому хотілося їсти, тим паче, що на столі був ситний сніданок.

Полонені поспішили до їжі. Сідаючи за стіл, Ельвіна не стрималася, запитала:

— Де це ми, Господи?

— Де це ми, Господи? — повторив хтось.

Ельвіна і Ментахо озирнулись: у кімнаті нікого, крім них, не було.

Снідали мовчки. Поївши, Ментахо відчув себе в чудовому настрої, який у нього завжди наставав після смачної їжі, особливо після пирогів і вбитих вершків, а саме їх сьогодні подали до столу. Він відкинувся на стільці, задоволено сказав:

— Не бійся, стара, ми з тобою ще поживемо!

Раптом машина, подібна до рояля, кліпнула, клацнула, з неї пролунав голос, точнісінько як голос Ментахо:

— Не бійся, стара, ми з тобою ще поживемо!

— Боже мій, та що це таке? — злякано скрикнула Ельвіна.

І машина тонким голосом теж скрикнула:

— Боже мій, та що це таке?

Ментахо задумався, і раптом його осінило.

— Я здогадався: це говорильна машина, — сказав він Ельвіні.

Машина миттю скопіювала його слова. Ментахо підійшов до вікна. Воно було затягнуте тонкою, але міцною металевою сіткою. Жодних сумнівів — вони полонені.

А машина, клацнувши і тричі кліпнувши, заговорила на різні голоси:

— Не бійся, стара, я здогадався, що це таке. Ми з тобою ще поживемо, говорильна машина… Господи, де…

Машина будувала фрази мовою землян, користуючись почутими словами і переставляючи їх так і сяк, мов дитячі кубики на підлозі. В деяких фразах не було жодного ладу, інші виходили осмисленими.

Колишній король і його дружина здогадалися, навіщо їх викрали. Прибульці з їхньою допомогою хочуть вивчити мову землян. Кмітливому Ментахо стало не по собі. Якщо вже чужинцям знадобилася мова жителів Чарівної країни, значить, вони збираються поселитися тут надовго. Ментахо згадав погляд Головного Прибульця, до якого їх з Ельвіною приводили. В ткача мурашки пробігли по шкірі. Від такого погляду нікуди не дінешся.

"Спробую я не дивитися йому в очі, — вирішив Ментахо. — Повинен же я роздивитися, розібратися у всьому, не будь я Ментахо".

— Мене не проведеш, — сказав колишній король уголос.

— Мене не проведеш, — знову повторився його голос.

— Ти чого дражнишся? — не витерпів Ментахо.

— Ти чого дражнишся? — відгукнулася машина.

— Гаразд, і з тобою впораємося, — махнув рукою Ментахо.

Машина пробурчала те саме, і знову запала мовчанка.

Говорильна машина мала в запасі дуже мало слів землян, і вона чекала, коли полонені заговорять знову. Ментахо не хотілося робити послугу своїм викрадачам, він би охоче мовчав весь час, але йому мимоволі доводилось розмовляти з дружиною. Інопланетяни хитро зробили, викравши подружжя.

Не тільки говорильна машина ждала. Ждав повідомлень про полонених генерал Баан-Ну. Він, як завжди, був зайнятий улюбленою справою — писав історичну книгу "Завоювання Белліори".

"Отже, розповідаю далі, — почав генерал нову сторінку. — Відтоді, як мене відвідав дракон…" Тут Баан-Ну задумався. Цього разу вісті про роботу говорильної машини з полоненими хвилювали його сильніше, ніж власна фантазія. Але вона стала б невичерпною, якби генерал знав, що він недалекий від істини: в країні Гуррікапа водилися справжні дракони.