Зупинили Алі та слов'янина – мовляв, не дозволяється чужинцям заходити до фортеці раджі.
І зразу ж, як з-під землі, об'явився товстун і з ним чи не дюжина м'язистих стражів. Вони перехопили навроченого коня від Алі й слов'янина і потягли, майже понесли його на подвір'я фортеці.
Наче джин з бутля, виник чорний велетень і подав слов'янину його розкуйовдженого зеленого папугу. Папуга кусав дзьобом пальці чорному стражу і кричав своє.
Алі хотів спитати в слов'янина, що він кричить, та тут наблизились два слони з музиками, і Алі про все забув. Картаті, візерунчасті покривала на слонах були оздоблені золототканими шнурами й торочками. Налобники слонів іскрилися золотом, сріблом і всіма барвами веселки від незліченних самоцвітів.
Алі й слов'янин стояли за спинами стражів, притиснуті до мурів, поки заповзав у двір велетенський виїзд раджі. Коли ж увесь почет з барабанним калатанням, завиванням сурм і дудок, дзвоном срібних бубонців на ногах незліченних танцівниць влився до фортеці, тоді стулки воріт з рипінням замкнулися.
Тільки червона курява густим димом знеслася від землі, закривши людей майже по груди.
Стражники розступилися, й Алі та слов'янин змогли вільно віддихатись.
І вони пішли назад до порту через усе місто.
Ішли двоє мандрівців незнаним містом, і ніхто до них не заговорив.
Лише папуга порушував мовчанку і белькотів щось своє.
Та зараз в Алі пропав настрій спитати, що воно значить. Бо якось незручно їм обом – і дорослому, і малому – почувалося серед цих людей.
Їх обох вразило ось що: люди, що йшли їм назустріч, побачивши чужинців, відступали з їхнього шляху, ніби страхаючись торкнутись іновірців тілом чи одягом. І так чинили не лише добре вбрані, вгодовані перехожі, а й бідні, зовсім нужденні люди.
Слухай, хлопче! Тут є дивна річ. Ми їм більше страху даєм, ніж прокажені! Ти це розумієш?! Ми для них бридкіші прокажених! Ми – як нечистота для них. Ти розумієш?!
І Алі згодився, бо так воно й виходило.
Дивись – продовжував збуджений слов'янин. – Ці індуси ходять загорнуті в довгі тканини! Їхня віра не вміє шити ні штани, ні сорочки!
Алі ж іще більше вразило, що брудна за шаріатом тварина, собака, вільно гуляє на сходах храму, в храмі.
І Алі вирішив подивитись, зазирнути до храму,
— Слухай, слов'янине! Давай зазирнемо до храму.
— А в них дозвіл є чужинцям?
— Не знаю. Але ж дивись – мавпи заходять, корови гидять, собаки забігають…
Вони неквапно піднялися по запльованих, засмічених якимось лушпинням сходах.
І тільки-но зібралися пройти між колонами, як вмить їх обступив натовп убогих, обдертих, брудних, але при повному здоров'ї, патлатих, майже голих молодиків, Вони розмахували кулаками, насідали, відштовхували, тіснили зі сходів від дверей храму хлопця і слов'янина.
Алі та слов'янин рачкували перед розлюченими, роз'юшеними, напівголими чи то жебраками, чи то злодюгами. Бо жоден з них не мав натруджених рук –це Алі відразу зауважив.
Юрба гнала Алі й слов'янина до брами кварталу.
І зразу ж, тільки-но Алі зі слов'янином переступили браму кварталу, юрба, мов за командою, замовкла. Лють збіговиська вмить ущухла. Всі повернули і, не розмовляючи один з одним, спокійно пішли в затишок храму, щоб розлягтися і сидіти безтямно, без всякого руху і чекати, коли жерці з храму винесуть їм залишки від пуджі6.
Хлопець і дорослий поспішали вулицею, тремтячи від напруги, від страху, що зараз оці всі люди схаменуться й кинуться на них, як тільки-но ті, біля храму.
І коли вони зрештою вийшли з кварталів і попрямували пустирем до порту, під першим же великим деревом слов'янин сів навпочіпки і, втираючи рясний піт з лиця рукавом довгополої арабської сорочки, голосно розреготався. Сміявся довго, відчайдушно, аж сльози йому потекли з очей. Він аж корчився.
Алі перелякано витріщився на слов'янина, бо йому здалось, що той від пекучого сонця і від переляку збожеволів.
Слов'янин, помітивши вираз його обличчя, махав рукою, мовляв, він не може говорити від сміху. І щоб Алі не переймався,– він, слов'янин, не збожеволів,– пояснить. Отож, пересміявшись, він охрипло сказав хлопцеві:
— Я думав, що інший квартал почне нас бити. Які тут люди, такі самі люди у моїй країні – Русі! Поки загроза їхнім халупам і храмам, вони зразу кидаються на непроханих зайд. Тільки відігнали від свого порога, їм усе байдуже: і куди пішов далі їх ворог, і що буде іншим халупам робити. Точнісінько як індуси, точнісінько наші князі і наші бояри. Значить, усі люди в однаковій глупоті є скрізь!
Алі це було нецікаво і не зовсім зрозуміло. Він ще ніяк не міг відійти від переляку і спитав у слов'янина:
— Слухай! Ти воїн, ти дорослий муж! А тобі не було страшно, коли на нас кинулись ці храмові гієни?
Слов'янин спохмурнів, кілька разів обтер обличчя, і рукав геть став темний від поту. Він стомлено видихнув повітря і сказав:
— Ще й як було страшно! Всю утробу ніби хто рукою схопив і стиснув! Добре! Пішли!
Він, крекчучи, чого Алі ні разу ще від нього не чув, підвівся, і вони почимчикували до порту.
А там уже на них чекала нова пригода. Бо відколи Алі ступив на дерев'яні хідники Басри, від того часу всякі дурні та небезпечні пригоди не полишали його, а тільки безперервною ліниво намотувались, накручувались одна на одну у велетенський клубок.
27. РОЗПОВІДЬ ПОДОРОЖНЬОГО
В одинадцяту ніч місяця рамадану, під час великого посту, до високої двоповерхової оселі, схожої на сторожову вежу, підступив стрункий худорлявий молодик. Одяг на ньому був йєменський – довга спідниця-фута, міцна, хоч і потерта, безрукавка – садрія, на ногах зовсім нові сандалії-хаза. Через плече в нього висіла вовняна плетена торба, яку носять йєменські горяни, а за широким шкіряним поясом стирчав держак чингалу-джамбії. Голова обгорнута платом так, що було прикрито майже половину обличчя. На плечі з-під плата спадали дві коси, які носять моряки-йєменці. Ішов він трохи розгойдуючись –так ходять люди, що довго пробули на кораблі в морі. І водночас кроки його були зовсім безшумні як у мисливця, що вистежує сторожкого звіра.
Странній підступив під двері оселі і, проказавши привітання, тихо покликав: