Який же гарний був корабель звідсіля з води, знизу! Зруйнованих кормових кают не видно, пенька щогли теж. Смугасто помальована корма, біле вітрило,– все золотилося під променями опадаючого золотого сонця і відбивалось примхливими золотими й червоно– вохристими плямами на хвилях.
Алі помилувався досхочу кораблем, віддихався і почав наздоганяти вітрильник. Він поплив швидко і легко, бо ж вода сама викидала його, підштовхувала до руху! Це не каламутна вода правічного Тігру і не багниста гижа протоків Шатт-ель-Арабу, що тягне тебе на дно!
Проте корабель не наближався до нього.
Тоді він ще зробив ривок! Плив швидко, не дивлячись уже на корабель, а опустивши лице у воду і щосили працюючи руками й ногами. Коли ж, за його розрахунками, він мав би вже подолати половину відстані до корабля і підвів голову, то побачив, що корабель ледь – ледь наблизився до нього. Тоді Алі ще піддав швидкості і через якийсь час знов підняв голову, щоб подивитись, чи наздоганяє від дхау? Дхау, золотосяйний, розправивши гостре крило – вітрило, схилившись на один бік на звороті, міняючи курс, віддалявся від хлопця.
Жах перехопив дихання плавця. Він рвонувся якомога швидше з води, змахнув руками і закричав. Та замість крику лише щось пропискотів. І ледь не захлинувся, занурюючись у хвилі після підскоку.
Випірнув і, не маючи ніякої надії наздогнати вітрильник, сам не знаючи чому, все ж поспішив за судном.
Він плив і плив, рівно, розмірено рухаючи руками й ногами. І не відривав погляду від золотого вітрила. Корабель все віддалявся і віддалявся. 3 часом Алі став його бачити тільки тоді, коли хвиля підносила його на своєму гребені.
Ось раптом корабель пропав за гребенем передньої хвилі.
Алі продовжував плисти в тому напрямку, в якому зник корабель.
Він не піднімав очей від води, тільки дивився на свої руки.
Ось унизу в глибині якісь рибки пройшли темними стрілами. Алі не став далі дивитись у глибину темряви. Він перевернувся на спину і поплив голічерева. Над ним було дивне синє небо без жодної хмарки, і у височині десь там, вгорі, вгорі пропливали поперек тому напрямку, що корабель, мчали по небу п'ять червоних, вогняних хрестиків – розпластаних у вільному леті чайок. "Не може цього бути! Дурниця! Це омана! До повної темряви не більше, ні, не більше години! Чайка денна птаха! Вона за годину – за півтори до заходу сонця спускається у гнізда! Це мені все ввижається – тоді тут до берега не більше години лету чайки! Значить, якби поплисти за чайками, то тоді й без корабля я б приплив десь після півночі до землі. Може, спробувати поплисти? А раптом біля берега акули?!"
Алі від жаху здригнувся, перевернувся і подививсь уперед. Побачив, що корабель до нього значно наблизився. І на кораблі спущено вітрило.
Тут хлопця підняло на гребінь хвилі і йому від щастя аж запаморочилось у голові, залило гарячим груди. Переборюючи вітер і хвилі, до нього хтось плив, та ще й тягнув за собою надутий повітрям міх.
На кормі з'юрмилися люди.
Коли плавець наблизився, то Алі із здивуванням і острахом побачив, що надутого міха тягне оманець – ісмаїліт-відступник. Алі стишив рухи. Та оманець закричав щосили, бачачи вагання Алі;
— Поспішай, поспішай! Нас чекають! Обох, обох!!!
З допомогою оманця Алі швидко подолав відстань до вітрильника, який хоч і спустив вітрило, і без весел, а все ж дрейфував під напруженими струменями пів-денно-західного мусону.
На кормі не було нікого з матросів і зінджів-нурців. Вони зараз всі з шаленим завзяттям вичерпували воду з трюму. Тільки руббан, чаклун, слов'янин та стерновий допомогли вилізти з води врятованому хлопцю і відступнику-ісмаіліту.
Через плече в слов'янина був перекинутий лук і за поясом ззаду стирчали запхнуті стріли.
Алі вмить скумекав – це слов'янин узяв зброю, щоб пристрелити оманця, коли щось трапиться з Алі.
Руббан вхопив за плечі знесиленого хлопця і щосили трусонув, так що Алі аж щоку прикусив до крові.
— Відповідай!– волав він.– Що там знайшов?!! Раб каже– ти пірнув, щоб віднайти головну тріщину!! Знайшов?!! – ревів капітан.
— Від правого боку киля, коло дошки, вузька і вглиб розширяється навкіс…
— Довжина?!!
— Два з половиною моїх лікті.
— Можеш ще впірнути і віднайти?
— Можу… Нехай зінджі готують мичку й мастику. Я зараз віддихаюсь.
Алі сів на палубу і закрив очі. Так він сидів кілька хвилин. Тим часом руббан розлюченим, громовим голосом віддавав команди. І коли хлопець віддихався трохи та звівся на ноги, все було готове до лагодження. А вітрило вже розпустили. І корабель, щоправда без весел, знов рушив своїм курсом.
Алі перев'язали по попереку тонкою і преміцною джутовою линвою, й він разом із зінджами-нурцями стрибнув за борт.
Скільки часу минуло, а під водою вже наставали сутінки – чорний морок підступав з глибини майже під самісіньке днище вітрильника. Зінджі тепер, власне, й без Алі віднайшли потаємну щілину. А хлопець їм просто був потрібен для ствердження, що це саме та щілина. Бо в глибину з них жоден не міг занурити свою руку – такі в Алі були худющі й тонюсінькі пальці. Зінджі подали хлопцеві мичку джутову, просичену акулячим жиром, і хлопець заштовхав її в найвужчі місця щілини. Потім йому подали ще й тонку ковбаску мастики. Та дихання в нього не вистачило, і він випірнув на поверхню. А нурці-ремонтники не спиняючись заштовхували в тонку й підступну щілину мастику і джутову мичку.
Ще кілька разів пірнав з ними й Алі. Він їм не допомагав, а просто дивився, як вони працюють. Тепер він не боявся, що відстане від корабля, і плавав вільно під всім днищем вітрильника. Коли він вискакував на поверхню, то чув шум вітру і плюскіт води, яку з трюму виливали матроси, булькотіння розрізуваної форштевнем склистої води.
Тільки спустилося сонце, як у воді вмить настала ніч.
І зінджі-нурці скінчили роботу вже в повній темряві. Вони, виявляється, ще знайшли дві скриті щілини, про які й Алі, і слов'янин не здогадувались. Змучених, їх витягли на палубу і вони сіли на кормі – тільки тут можна було спокійно сидіти, бо сморід стерва проти вітру не розповсюджувався. Та не дивлячись на смердючу задуху, що панувала над усім кораблем, з трюму подавали й подавали відра з водою і розмірено, мов глеки норії, виплескували назад у хвилі.