— Поки що не потрібен, потім поговоримо про те, що ти тут нам розповів. Не все мені зрозуміло. А зараз можеш іти…
Алі порачкував від капітана і поспішив до трюму.
У трюмі він застав слов'янина й чаклуна за пиятикою.
Пили вони не з глечика, а кожен із своєї чаші – чаклун із кокосової шкаралупи, а слов'янин з дерев'яної грубо вирізаної чаші.
Слов'янин між ковтками вина обсмоктував кожну кісточку риб'ячу, весь час шматком якоїсь тканини, мов рушником, обтирав масні губи.
Лице чародія було радісно здивоване. Розгладилася зморшка між бровами, розпливлися мляво в посмішці товстенні рожеві губи. А очі, вирлаті, чорні-чорні з блакитними білками, повело на різні боки.
Слов'янин простягнув йому останню смажену рибку:
— Візьми закуси… П'яний будеш швидко… Вміти треба пити вино.
— Ні, ні,– відштовхнув чаклун рибу.– Я міцний пияк! Мене цим вином з ніг не зіб'єш!
На що слов'янин щось зауважив своєю мовою і похитав головою. Папуга скрикнув: "Го-го-го!"
– Що ти йому сказав? – запитав Алі.
— Коли до бою ще не дійшло, нема чого похвалятися, хто буде в переможцях. Зрозумів?
— Зрозуміти тебе важко, але я зрозумів.
— Ну і добре! Був би ти свідком, хто краще п'є, і в кого голова ясніша залишається.
— Тут і без свідків все ясно… Треба тільки очі мати.
— Ти, малий,– чаклун посварив пальцем,– не посміхайся. Я почаклую, взнаю, де ти руббану не все сказав, і ти скажеш! – Очі його знову стали нормальні, і між бровами прорізалася глибока зморшка. Слов'янин приклав палець до вуст, мов говорячи: "Не сперечайся з ним! Я йому влаштую чаклування!"
А нагорі тим часом усе повторювали й повторювали кожен рядок "Фатіми" до безконечності.
Хтось свистів у бамбукову флейту, гугнявив на дудці. Багато людей ляскали в долоні. І високий голос усе повторював у різній тональності: "О Фатімо, Фатімо, ясна зірка моя!"
У трюмі ж у присутності Алі чаклун припався до вина і марно змагався із слов'янином у пиятиці. Коли чаклун упав набік, слов'янин-раб підвівся, навіть не похитнувшись. Тільки в череві в нього забулькало вино. Папуга, що був задрімав на плечі господаря, спросоння викрикнув: "Га-га-га!"
Ти сиди тут і стережи чаклуна, аби він ще чого не вкоїв. Я ж піду до руббана просити кавуна. Можу так вкрасти, так узяти – кавун моя здобич од пацюків. Та я хороший… Піду своє попрошу…
Він рівною ходою пройшов до драбини й швидко виліз на палубу.
Алі втратив усякий страх перед чаклуном – якщо людина п'є і падає з ніг від хмелю – значить, вона теж має слабину!
Он скільки доклав зусиль чаклун, щоб викрити й зробити безсилими та безборонними і оманців, і слов'янина, і негра, і йєменця! А тепер сам приліз на запах вина до слов'янина, мов шолудивий собака на сморід падла! Ні, недарма в слов'янина блакитні очі! Правду казали ворожбити на базарах, що блакитні очі – урочливі!
На палубі все повторювали слова і наспів мелодії, а слов'янин уже повернувся до трюму.
На перев'язі через плече в нього висів той барабан, на якому того жахливого ранку грав чаклун.
Очі слов'янина іскрилися шаленим блакитним вогнем, коли він швидко витяг із низу барабана щось округле, мов кавун, в темно-вишневі парчевій пелені.
Зірвав парчу – і на Алі воззрилася чорними зіницями кістяна голова. Та самісінька, що того жахного ранку світила золотими променями. Слов'янин простяг череп хлопцеві.
— Ні, ні !!! Що ти?!! – затрусився з переляку хлопець.– А якщо він прокинеться?!!
— Зараз я перевірю, як він спить!.. – І слов'янин потягся до саморобного хлопцевого сагайдака по стрілу.
— Не руш!!! – засичав Алі.– Одна з них отруєна!
— Яка отрута?
— Зміїна.
Слов'янин з відтягнутою рукою завмер. Подивився на череп, який тримав у лівиці, глянув на хлопця і виголосив:
— Я не братиму стрілу, а ти дослідиш черепок, де в ньому є золотий промінь…
— А звідки ти знаєш, що мені це цікаво?
— Дивився у твої очі – вони тоді черепок пильнували. Чорну людину не бійся – я його як коня стриножу.
І слов'янин, поклавши череп поруч із чашею вина, витяг із закутка залізні тюркські пута і поборкав чаклуну обидві руки і праву ногу.
Алі обдивився череп з усіх боків і побачив на потилилиці рівно пропиляну щілинку.
Це його зацікавило, тож він так і незчувся, як забув про жах перед мертвою кісткою, і взяв череп до рук. Направив зіниці до неба, а сам зазирнув у щілину. І перед очима в нього заколивалось, засвітилося золотаве марево.
Тоді Алі швидко перевернув череп догори і подивився на дірку, до якої кріпляться шийні хребці. Дірку щільно затуляв чіп із слонової кістки.
Хлопець витяг чіп, зазирнув усередину черепа та побачив, що кістка із середини рівнесенько визолочена твореним золотом.
"Ов-ва! Ось звідкіля золоті блискавки-промені! Сонце пройшло крізь щілину в потилиці, відбилося від золоченої кістки, як промінь від люстерка, і вилетіло довгим променем крізь зіниці!.."
Всяке диво має свою хитрість,– виголосив слов'яни і видудлив чашу з вином.
Затим загорнув череп у парчу, встромив згорток у вільний отвір довгого барабану і виліз нагору.
Алі чекав, що станеться щось страшне, бо все ж вони порушили чужу таємницю.
Проте нічого не сталося. Слов'янин повернувся і зняв пута з чаклуна. Дав один кінець пут Алі.
– Тягни до себе! – наказав хлопцеві.
Алі потяг щосили і впав навзнак – бо одна лапка була розігнута. А хлопець цього не помітив.
Інший раз пильнувати треба! Я одягнув на чаклуна пута – ти страху не мав і черепок подивився! Твоє здоров'я! – Слов'янин підніс у бік Алі чашу і з великим задоволенням поволі вицідив її до дна.– Я не маю пожадливості на це вино – чаклуна частував! Він воду жалів… Собака! Шакал!
Чаклун звівся на ліктях і замурмотів щось, сів з великим зусиллям і обхопив голову обома руками. А слов'янин нарізав кавун, і вони вдвох із Алі досхочу ласували.
І папугу слов'янин не забував. Коли папуга брав лакітки кігтистою лапою і підносив до кривого дзьоба, цегельно-червоне обличчя раба розпливалось у ніжній посмішці.
Чаклун же відповз у затінок від вітрила й так і сидів, припавши спиною до низького фальшборту, розкидавши на всі боки руки й ноги. Голову він задер, очі заплющив і важко дихав роззявленим ротом. А піт рясно, мов краплі дощу, повиступав на його тілі.