— Хусейн тебе дістане!..
Після того він ще щось шемрав, шепотів, пускав криваву слину по товстих варгах.
Обісілий кінь заспокоївся зовсім, та й інші коні теж притихли. І тоді зінджі обережно пройшли поміж тваринами і забрали нагору потрощеного оманця.
Один із зінджі, найстарший віком, порався коло нього. Намагався чімсь напоїти конаючого. Та зілля виливалося назад, розпливалося по широченних м'язистих грудях. Руббан нахилився над спотвореним моряком, щоб вловити хоч якесь слово. Та даремно. Скоро й дихання його припинилось. Тоді руббан спустився вниз, ніби подивитися на навіженого коня.
Та він тільки спитав, тихо-тихо, Алі:
— Що він сказав?
— Сказав, що йому допомагав якийсь Хусейн, і ні слова більше.
— Ти нічого не чув, нічого не второпав, що він мимрив. Оберігайся, бо твоє життя ще в небезпеці. Стережись до полуденної молитви. Сиди тихо.
— Я хочу нагору… Мені тут задушно. Я нічого не бачу.
— Переполошився? Я лишу лампу. Дивись, не чіпай її – пожежу на морі не загасиш, живцем підсмажимось!.. – Руббан добре приладнав на основі щогли лампу.
— Не бійся. Я зараз усіх поставлю до весел і вітрил. Сюди ніхто не залізе…
"А чого ж ти сказав, щоб я оберігався? Га?!" – хотів крикнути Алі руббану в спину. Та не наважився, а поспішив зразу до лютого коня, хоч зілля зробило його лагідним і тихим.
Алі ледь не заплакав з розпачу – якщо тепер хтось кинеться до хлопця – такий кінь йому не захисник! У темряві, що ледь проривалася червоним світлом корабельної лампи, відшукав свої стріли. Ту, якою колов оманця, а значить, з отруйним наконечником, він знайшов скривавленою і з геть почавленим древком та оперенням. Тепер обережно з цими стрілами – слова померлого були, без сумніву, щирою правдою. Бо тільки в ненависті люди говорять щиру правду, пригадав він слова базарного цирульника Ахмеда. І без сумніву – то була отрута деревної змії із саду мандейця. Наконечник розчавленої стріли отруйний. Та чи потрапила отрута на інші стріли?!
Алі відділив отруйний наконечник від почавленого древка і приладнав до цілої стріли. Вийшла чудова стріла-вилка. 3 пересторогою, обережно засунув Алі стріли у саморобний сагайдак. Він повзав у коней під копитами і шукав свого ножа. Та ніяк не міг знайти. Тоді підвівся і обдивився обісілого коня, обмацав його і знайшов різану рану. Це він його ножем ударив, коли пожбурив ножа в напасника. Тому кінь і загоготів так шалено!
"Так, будемо міркувати! – сказав собі Алі й уявив, як ніж чиркає коня в корінь вуха і далі летить униз, навкіс.– Отак буде падати ніж, отут він вдариться об брус і відскочить сюди Алі став навколішки, обережно опустив руку під край пайолу – і його пальці торкнулися в бридкій жижі гострого леза. Коли ж Алі витяг ніж і обдивився його, він із здивуванням побачив, що це не його ніж.
Тоді Алі заходився знов шукати свого ножа. І віднайшов його в щілині між двома брусами. Тепер мав аж два справжніх ножі! Він крутив їх і ловив на їхні булатні леза червоне світло лампи, милувався грою муарового візерунка. І тут відчув, що хтось дивиться на нього. Він підвів очі від ножів і побачив, що з-за другої щогли на нього кидається чоловік із лицем, замотаним до самісіньких очей платом. Хлопець пригнувся і прослизнув під черевом коней.
Коли той, з платом на обличчі, побачив, що хлопець сховався за лютого коня, він зразу ж метнувся до драбини, підтягся на руках і зник у темряві на палубі. Коли на крик Алі прибігли зінджі й небіж руббана, він їм збрехав, що йому з'явився привид людського скелета, із черепом, загорнутим у бедуїнський плат білого кольору,
Зінджі і небіж руббана вислухали його поблажливо, для заспокоєння хлопця позаглядали в темні закутки і, незлостиво сміючись, піднялися на палубу.
Алі знову повернувся до свого коня-рятівника, загнуздав його і, роздумуючи, що йде проти інтересу, користі руббана – понадрізав майже до кінця шлеї, на яких напівсидів шалений огир. Сам же юний мандрівник заліз подалі до форштевню під настил палуби. І тут, зовсім непомітний у глибокій тіні, став чекати на ще одного, як йому гадалося, свого вбивцю. Як йому не було страшно, як не лихоманило від хвилювання та очікування біди, він небавом зігрівся в своїй видуреній джуббі, і його почало хилити на сон. Засинав швидко, але думка його крутилася навколо ціни про цю джуббу – таку чудову і пишну кілька днів тому і геть тепер роздерту, пошматовану й перекаляну кров'ю та кінською гижею.
Скоцюрбившись геть у колобок, затисши в кожній руці по різаку, він спав важким сном, який скоріш був гнітючим і жахливим маренням, аніж відпочинком.
21. ЧАКЛУН
Від страшних, кривавих снів його звільнили голосні удари барабана.
Алі розклепив очі і побачив, що крізь щілину палубного настилу і крізь ляду згори в трюм вливається блакитне світло підступаючого дня.
Алі виповз із схованки і, розправляючись біля свого рятівника, застогнав від болю – все тіло, кожен суглоб, кожна кісточка, кожен м'яз пронизував біль.
Не випускаючи ножів, почапав повз коней. Тварини призивно іржали до Алі, деякі навіть тяглися до нього теплими мордами. Час уже було порати й напувати коней. Та дрібний стукіт барабана був такий незвичний і тривожний, що Алі не затримався біля тварин, а поспішив нагору. Він узяв надщербленого ножа в зуби і, допомагаючи собі лівою рукою, обережно поліз по драбині. Витнув голову із ляди обережно-обережно і ось що побачив.
Корабель іде на південний схід, бо рожевостей край неба на дві п'яді з лівої руки,
Іде корабель лише під нічним малим вітрилом.
Вся команда, крім капітана і його старшого небожа, сидить на баці ' попід обома бортами.
Всі скулиніг. Навіть білоголовий, як борошном припорошений, слов'янин-раб. Посередині між ними крутиться дивний коричневошкірий чоловік у довгій дорогій спідниці. На голові в нього гостроверха козяча шапка. Лице помальоване червоними і білими смугами. Він стукотить дрібно й лунко в довгий барабан і маленькими кроками ходить навколо плетеної із трави корзини.
Нараз спиняється. Ударяє три рази в барабан щосили і схиляється до корзини. Відкидає кришку і звідтіля хапає щось кругле. Піднімає над головою високо, і всі бачать, що це людський череп.