Таємниця одного дiаманта

Страница 66 из 130

Логвин Юрий

Вуха Алі вловлювали два небезпечних шуми. Знизу все сильніше наступала вируюча вода, а по острівцю зовсім поруч тупав і тупав швидкими кроками Абу Амар.

Прокляття на голову шмаркача! Диви, що він влаштував – розклав багаття на вербі! – лютував голос Абу Амара. Я зараз скину вогонь і відшукаю малого падлюку!

Брате! Не верзи дурниць – на вербу ти не вилізеш – там віття тонке! А димовище на вербі – то він комусь знак лишив.

Брате! Я струшу той знак у воду!

Не час змагатись із малюком. Він дав знак і десь зараз поруч у засідці сидить і підглядає… Або десь тікає протоками.

– Побоїться. Він знає, що сюди запливають акули і крокодили! – не згодився Абу Амар. Потім вони щось тихо сказали один одному, Абу Амар опустився в човна, і вони швидко відпливли вузькою протокою.

А хлопець лишився ще на кілька годин у своєму схроні, поки зрештою наважився виповзти з укриття і переплисти на сусідній острів, де було кілька старих височенних верб. Тут він розіклав на траві, в затишному місці, одіж, наїдки і зброю, тобто стріли. І перш за все виготовив футляр для стріл –здер із товстої зеленої гілки кору. Якраз по довжині стріл і по рубцю прошив тоненькою обдертою лозинкою, а дно приладнав із шматка очеретяної товстішої трубки. Всі стріли легко ввійшли до саморобного сагайдака.

Сонце злетіло до самого зеніту і пекло його перемерзле за ніч і перемокле у воді тіло. Він розіклав на товстих гілках свої вбогі лахи, щоб добре їх підсушити.

Наїдок весь змішався, перекис і починав пахнути не зовсім смачно. Тому Алі вирішив усе пошвидше з'їсти, поки не зіпсувалося зовсім. Він прикрив голову й плечі підсохлою сорочкою і вже над силу доїдав свої прокислі родзинки, розмоклі коржики та слизькі колобки буйволячого сиру, ще вчора твердого – претвердого. Зробивши кілька ковтків, не забував підвестися на своєму сідалі, щоб обдивитися на всі боки – чи нема де якої небезпеки?

Та все ж він прогавив найголовніше за цей день. А побачивши – ледь утримався на своєму сідалі.

Згори, при повній воді, з протоки до каналу просувалась велика таріда , прикрита згори здоровенною халабудою з пальмового листя. Вона занурилася своїми чорними боками по самий край у воду. Біля бортів притулились люди в чорних плащах болотних арабів. Напружуючись із усіх сил, занурюючи жердини майже з верхом у зводу, вони проштовхували лодію до того каналу, в якому ледь не втопився Алі.

Алі страшно стало, що зараз лодія – сумарійя застрягне на мілині, і що ж тоді робитимуть?

І тут він забув про всяку обережність і заволав з височини свого сідала на величезній вербі:

— Правовірні! Обережно! Там обмілини і багна по горло! Правте он туди, туди!!!

Він видерся ще вище, щоб його бачили, і показував рукою, куди треба правити.

З таріди закричали йому, зразу ж його почувши, бо на судні все робилося тихо, без галасу:

— Не дури нас – там он як вузько!

— Ширша протока – пастка! Підождіть, зараз вам покажу!

Алі прихопив свої речі, вже сухі лахи і пожбурнув у густу соковиту траву. А сам, розгойдавшись на гілці, стрибнув у воду – він знав, що там, під вербами, добра глибина.

Випірнув і поплив назустріч таріді.

За хвилю Алі тримався за борт дивної цієї таріди.

— Дайте мені жердину – я покажу.

Бородаті задубілі обличчя нахилилися до нього. Дивились усі пильно, суворо.

— Обдуриш – на хресті розіпну і кишки на шию намотаю! – пообіцяв могутньої статури молодик. Він простягнув Алі жердину, може, на ліктів дев'ять – десять.

Алі вільно поплив з нею до небезпечного каналу. Трохи далі від гирла поставив жердину сторчма і почав її тиснути вглиб всією вагою тіла. Жердина занурилась, може, наполовину і стояла рівно й нерухомо.

— Швидше пливи туди!

Алі поплив до безпечного ходу. І знов поставив жердину сторчма,

Та цього разу жердина вся зайшла під воду. Алі тримався за її вершок під водою і плавав по колу.

— Давай жердину! Нам немає коли забавлятися.

Алі швидко підплив назустріч таріді і віддав жердину.

— Ось жердина! Підождіть мене, я тільки заберу свої речі.

— Плаваєш добре – наздоганяй! – кинув через плече велетень, щосили відштовхуючись жердиною.

І всі на таріді без жодної похибки, як за командою, занурили жердини в каламутні струмені і погнали судно до найвужчого каналу.

В каналі вони не діставали дна і тому відштовхувались жердинами від обох низьких берегів.

Алі наздогнав тарідe і вмить видряпався на борт. Прихилився боком до халабуди, та листя розійшлося. 3 усією своєю поклажею перекотився просто під копита коней.

Алі сам не чекав, що зірветься вниз, і в нього від жаху зайшлося серце, коли він побачив просто перед очима чорні, міцні копита темнорудих, наче мідних, скакунів. Коні, проте, ці полохливі і гарячі сотворіння, на диво, навіть вухами не по козирили. Алі сів, віддихався, і так, притиснувшись до якихось лахів, сидів тихо-тихо, як миша.

Як тільки канал кінчився, той молодий велетень наказав усім взяти весла й загрібати.

Крутобока, перевантажена таріда почала набирати швидкість.

Скоро мав бути приплив, і Алі сповз зовсім на дно лодії.

Алі принишк просто під ногами в коней. А коні справді були казкові –червоно-руді, тонконогі скакуни, легкі й мускулисті, з широкими й глибокими грудьми. І всі однакової масті, наче рідні брати.

Таріда, напевно, вже проминула млин, та Алі не висувався.

Принишк, щоб і не бачили, якби хто й був у млині. І щоб людям із самої таріди не впадати в око, так і сидів, причаївшись тихо, що й незчувся, як заснув…

Алі прокинувся в одну мить, бо раптом крім звичної говірки, під яку він провалився в глибокий сон, на хлопця водоспадом полилися бурхливі звуки. Ще й до всього таріда, без сумніву, застигла на місці.

Алі не спав. Та він і очі не розплющував, ніби боявся, що яскраве сонце почне болюче різати очі, Ще й тому не розплющувався, що хотів продовжити солодку мить сну. Проте тінь, що впала на нього згори, примусила розклепити очі й глянути вгору. Від побаченого він аж відсахнувся – просто в повітрі над ним зносився в небо золотавошкірий кінь. Алі шарпнувся від переляку і боляче вдарився потилицю, якраз гулею від ножа, об дзвінке дерево шпангоута.

Бід пекучого болю Алі враз, блискавично все згадав і зрозумів – коней перевантажують ва велетенський вітрильник-дхау. Ось просто над тарідою зависли його червонасті промаслені боки.