Хлопчик, наче прокинувся, поволі рушив до великої корчаги. Наповнив черепком по вінця глечик і поспішив до каюти.
Молодик облив руки, втерся рушником Джафара і сів навпроти Джафара.
– Ти, син гріха, геть! Коди буде потреба, покличуть! – забулькотів Джафар.
Малий вклонився і обережно порачкував з каюти, прихопивши легеньку корзинку з фініками на денці.
Біля жаровні кухар поїдав смажену рибу, редьку, підсохлі пампушки, запивав прохолодною водою. Бризкаючи слиною і крихтами, пробелькотів ледь зрозуміло:
– Чого там Покійник галасує? Ти що – украв його фініки?! Він завжди боїться, що в нього щось вкрадуть…
Малий повернув корзину боком, відкинув кришку і показав кухареві штук вісім фініків.
– Це мені…
– Оце все тобі? – здивувався кухар, але потім прогунявив, покрутивши біля скроні: – Точно, що він повередився розумом, як сідницями забив свого мучителя… Але на торгові справи у нього якесь боже благословення…
І кухар простягнув руку в корзину і взяв собі половину фініків.
Алі було байдуже – він увесь горів від сорому, що отак не стримався і поцупив цього чортового фініка. Його аж нудило від сорому. І він не міг з'їсти решти фініків…
І спати голодний вклався, тільки води випив цілий глек.
Він лежав голічерева, слухав цвіркунів і споглядав обсипану іскристими зірками чорну небесну безодню.
Десь кричали гидкими голосами шакали і схлипувала болотяна птаха.
Потроху сором спадав, але на його місце напливала злість. Злість на себе, що не втримався й спокусився. Він аж заплакав, аж вкусив себе щосили за руку. А за злістю піднялася зненависть на багатих сильників. Ревна образа на їхню зневагу і зажерливість. Ось цей Джафар Покійник – як його мучили, то він страждав! А як ти мучишся від голоду, так тобі це, виходить, не мука? Одного фініка пожалкував?.. Бач, і камінням торгує!.. А торговці камінням – то міхи із золотом… Чого б він отак спітнів з переляку, якби цей мосулець не виказав якусь небезпечну таємницю?.. Чи, може, цей ненажера боїться, щоб хтось не довідався, що він торгує камінням?.. Ось вони які, багатії – злі, підозрілі, ненажери і боягузи! Полохливі, як гієни!..
Більше про багатіїв Алі думати не захотів. Він почав думати про чудеса – про летючих драконів – летючих крокодилів з крилами, як у кажана. Невеликого крокодила він бачив. І тепер намагався уявити, як же той крокодил летить – чи хвіст у нього під час лету висить чи ні?..
Сон і невиплакані сльози зморили сина сміттяра, і він поволі занурився у теплий морок.
Крізь дрімоту ще чув чийсь зойк уві сні і щось ніби закапало з корабля у воду, наче хтось вилив воду із чаші.
4. НАГЛА СМЕРТЬ
Прокинувся Алі, бо його штовхали п'ятою під ребра. Він розклепив повіки і побачив над собою перелякане й розлючене водночас лице кухаря.
– Прокидайся, байстрюченя! Біда! Ангел смерті, Азраїл, завітав до нас…
Алі сперся на витягнуті руки і люто видихнув у посмалену пику кухареві:
– Якщо ти, мій господине, ще раз скажеш, що я байстрюк, я тобі вночі горлянку розчикрижу! Від вуха до вуха! – Малий чув такі похвальби на М'ясному базарі.
– А! – заволав кухар. – Тримайте мене, бо я заколю цього поганця!
Проте байстрюком він Алі вдруге не назвав.
До кухаря легко підскочив огрядний капітан і шарпонув за плече.
– Цить, дурню!.. Тут таємна смерть! – сичав він на свого підлеглого. – Стражники усіх нас замордують своїми допитами. Інші тим часом прибудуть до Басри і дорого всі спродадуть…
Кухар безтямно подивився, на капітана, на малого і щось собі замурмотів під носа.
А син сміттяра, сотворивши молитву (як вчив його батько, ревнивий мусульманин – крім вина, звичайно), заходився чистити посуд. Коли він все приготував, що від нього вимагалося, то витяг задубілі шмати пампушки, взяв з корзини солодку цибулину.
Поки всі камешилися біля мерця, тихо сварилися про щось, про щось домовлялися, малий з насолодою з'їв таку смачну цибулину і сухі окрушини. Навіть сльози не виступили.
Мертвяк його зовсім не цікавив, більше того, він його дуже лякав, як і всякі мертвяки. Хоч і не прислухався навмисне син сміттяра і навмисне не дивився на бак сафіни, він знав уже напевно, що нагла смерть наздогнала чорнобородого здорованя.
І раптом до хлопця прийшов переляк від власного бунту проти старшого. Переляк і водночас лють почали його просто трусити. Навіть зуби стукотіли. Та він зразу ж вирішив, що нехай його заб'ють, але від своїх слів не відречеться. Його судомило з такою силою, що він не міг всидіти на місці. Тому вирішив, поки дорослі влаштують все з покійником, вловити риби.
За каютою Джафара, за паками льняної пряжі скинув Алі сорочку і штани. А поясом, довгою замизканою ганчіркою, обгорнувся – негоже було бігати голяка – волосся починало щедро сходити на його худющому тілі.
Без жодного плюскоту хлопець скочив у воду. Відразу відчув, як його потягло течією вздовж борта сафіни. І що він зразу ж побачив – бризки крові на промащених бітумом дошках.
І зразу ж в його голові виникла картина – чорнобородий купець не завжди лягав з усіма покотом під напнутим повстяним покривалом. Бувало, що серед ночі він вилазив із загального гурту і вмощувався біля самісінького борту, загорнувшись у теплий вовняний плащ.
Малий уже проплив сафіну і зачепився руками за греблю, за очеретяні в'язанки, що скріплювали землю. Вибухла нараз думка: "Невже отой старий – хашашін, і він зарізав уночі чорнобородого?!" Далі думка та не полинула, бо пальці намацали в заглибині між двома в'язанками очерету хвіст доброї рибини.
Алі щосили хапонув повітря – і занурився під воду. Риба була здоровенна, і коли він просунув обидві руки їй у зябра і потяг на себе, вона вся туго зіпнулась, потім пружно розправилась, боляче зачепила колючкою спинного плавця по грудях. Він все ж прихопив зубами місце з'єднання риб'ячої голови зі спиною і щосили стиснув щелепи. Риба забилася з неймовірною силою, та зразу ж і обм'якла. Алі ледь віддихався, коли виринув на поверхню.
На сафіні ж ніяк не могли дійти до повної згоди, що ж діяти?
Тому хлопчина встиг зловити ще трьох вусачів і назбирати на схилі греблі сухих буйволячих кізяків.
З рибою він переліз на сафіну по кормовій линві, вдягся і таким самим робом повернувся на берег по кізяки з великою торбою.