— Беріть, не жалко! — і Антошка кинув рогатку у натовп.
Заздри відвернулися від наших друзів і оточили рогатку. Стояли і мовчали. Потім одразу кілька хлопчиків простягли до неї руки, а решта натисла, щоб відігнати сміливців.
І пішло-поїхало. Все місто знову охопила бійка.
А коли заздри так потомилися, що вже не могли ні битися, ні кричати, — наші друзі підходили до підніжжя Синьої гори.
Синя гора
Віслюк від утоми ледве чвалав. Він часто спинявся. Безвусий з нетерплячки товк йому каблуками під живіт. Тоді віслюк ще нижче нахиляв голову і понуро брів далі — все вгору та вгору кам’янистою гірською стежкою.
Вже кілька годин здирався безвусий на Синю гору, а до вершини було ще далеко.
Бевзики давно повідставали.
— Ще трішечки… Вже зовсім близько… — умовляв безвусий віслюка.
Та настала мить, коли той став як укопаний. Безвусий бив його, умовляв, благав, ставши навколішки. Але віслюк не ворухнувся.
Тоді перший радник пригадав, що віслюки дуже вперті. Він потяг свого сірого за хвоста, мавши на думці, що той через свою впертість відразу ж піде вгору.
Та цього разу віслюк зрадив звичкам своїх родичів. Ледве він відчув, що його тягнуть униз, як залюбки скорився і позадкував.
— Хай ти здохнеш! — з відчаєм гукнув безвусий.
Він ударив тварину палицею і подався пішки.
Невдовзі стежка обірвалась над вузькою ущелиною. Через неї було перекинуто деревину.
Безвусий зазирнув за край і вжахнувся — така там була глибина! Унизу, скільки сягало око, купчилися гострі скелі, зелені валуни, ледве біліла піна ріки на самому дні урвища.
Безвусий безпорадно озирався навкруги. Як же його перебратись через це страхіття?
Сюрчали коники. Високо в небі плавав могутній беркут. На камені вигрівався вуж. А більш ні душі на крутих схилах Синьої гори.
— Біла вороно! — став кликати перший радник. — Біла вороно! Де ти є? Поспішай на допомогу! Твій друг у біді!..
Безвусий і досі не знав, що Кузьчина мачуха назавжди позбулася своєї недоброї сили.
Нічого робити — перший радник ступив на деревину і затремтів, як у лихоманці.
Потім ступив другий крок і третій. Деревина схитнулася. З жаху безвусий заплющив очі, ноги його роз’їхалися, і він полетів…
— Каравул!.. — луною рознеслося довкола. В останню мить безвусий встиг ухопитися за гілку і звис над безоднею.
— Я пропав!.. Бевзики! Де ви, мої вірні бевзики! Я ж вас люблю більше, ніж себе самого!.. Бевзики!..
Бевзики, звісно, не відповідали. Вони ще й досі вовтузилися з своїми велосипедами десь далеко внизу.
— Вороночко!.. Зубанчику!.. Вухасенько!..
Руки в безвусого були слабкі. Вони не могли довго тримати його важке тіло. Пальці почали розтискатися…
Його врятував випадок.
З висоти безвусий здався беркутові схожим на барана. Він метнувся вниз. У ту саму мить, коли з пальців безвусого випорснула гілка, гострі кігті беркута вчепилися в його одяг.
Беркут зробив кілька помахів і роздивився, що це не баран. Він гидливо підібрав кігті. Перший радник лантухом гепнувся на галявину по другий бік ущелини.
Орел гордо поплив угору.
Спочатку безвусий не зважувався розплющити очі. Він думав, що лежить в орлиному гнізді і що його ось-ось почнуть шматувати.
Потім зиркнув оком. Потім — другим. Далі підняв голову…
Оговтавшись від переляку, підвівся і ступив на гірську стежку.
Скляного палацу ще не було видно. Плай з усіх боків обступали високі кущі. І коли стежечка розділилася на дві, безвусий завагався: куди ж іти далі?
У траві сиділа сіра перепілка. Вона з цікавістю поглядала на нього блискучими оченятами.
— Якою стежкою ближче до верху? — спитав радник.
— Піди лівою! Піди лівою! — відказала пташка. І навіть почала перепурхувати вздовж стежки.
"Бреше", — вирішив безвусий. Він не міг уявити, щоб жива істота казала правду, не стаючи на голову.
І звернув праворуч.
Саме на той час друзі поминули каміння, за яким поховалися бевзики. Вони здиралися вгору плаями, підтримуючи одне одного. В найкрутіших місцях солдати ставали ланцюжком і передавали дітей з рук у руки: Жовтий — Синьому, Синій — Зеленому.
Самовар вони несли по черзі.
— Аж подумати боязко, — сказала Лариска. — Ще трошки — і таємниче яйце-райце буде в наших руках!! І здійсниться буд-яке наше бажання!
— Яке? — стримано спитав Дениско.
Антошка розсердився.
— Ніби ти не знаєш? Ти ж знаєш — чого питаєш!
Всі трохи помовчали. Тоді Антошка додав:
— Треба повернутися додому. Хіба ж не так?
Кузька, Кив, Муха і Гулька вигукували:
— Так, так! І ми підемо з вами до тієї країни, де всі діти — як ви!
Назустріч друзям згори спускався стомлений віслюк. Вони, звичайно, не могли знати, що це скакун безвусого. Адже всі сірі віслюки схожі один на другого.
Що не крок наближалася мета, заради якої діти пережили стільки небезпечних пригод. А на серці у кожного було тяжко. І кожен все частіше згадував про маленьких мешканців Країни Суниць.
— А ти що обіцяв заздрам? — раптом спитав Дениско. — Ти їм обіцяв, що, коли ми підемо на Синю гору, — вони стануть жити, як усі діти!
Всі принишкли. Всі напружено слухали. Антошка зітхнув:
— Це я тільки подумав… ну, що ми могли б так зробити…
У загоні стало тривожно. Всі мовчали, і всі розуміли, що настав час вирішувати.
Стежка вивела їх до глибокої ущелини. Через неї було перекинуте зламане дерево.
Першим перебіг Антошка. За ним — Дениско і Лариска. Суничних дітей перенесли Жовтий і Зелений солдати. Синій ніс самовар. Коли він був на середині кладки — зненацька дмухнув вітер. Солдат змахнув руками, щоб втриматись, і випустив самовар.
Мідний пузань довго летів униз, дзвінко вдарявся об гострі скелі і валуни, а потім зник у сивій піні гірської річки. Солдати з сумом стежили за ним очима.
— Ати-бати — і другий пропав… — сказали вони.
Діти опинилися на невеличкій галявині. Всі стояли мовчки.
Перший сказав Антошка:
— Я вас завів у ліс, я й мушу привести до табору! Бо що про мене подумають ваші батьки? І наша вожата Ліна Стьопівна?
— А у мене дві сестрички і братик! — зітхнула Лариска. І пошепки додала: — Якщо вони почують, що я пропала… Їм буде так погано…
Діти дивилися на дівчинку. Її кіски, схожі на крильця, похилилися.
Потім Лариска глянула на суничних друзів: