— О-ох, міс Мері, як він впаде у гнів, то не знаю, що зі мною зробить. Ну як я йому таке скажу? — вимовила вона.
На Мері це не вплинуло, бо кого-кого, а Коліна вона не боялася, як усі тут, — це по-перше, а по-друге — ніколи й нікому не дозволяла собою керувати.
— Нічого він тобі не зробить, — незворушно повела бровою дівчинка. — Я ж сказала: зараз не можу, мене чекає Дікен, — і помчала.
Пообіді вони з Дікеном ще завзятіше взялися до праці. Діти переходили від ділянки до ділянки, прополювали квітники, обрізали троянди і дерева, тоді взялися їх обкопувати. Мері працювала нарівні з хлопцем: Дікен захопив з дому свій заступ і тепер вони могли змагатися. Та навіть попри їхні зусилля, сад все одно не втрачав свого чару: довкола все буяло, як у казці. Тут марно було шукати підстрижених кущів, рівнесеньких алей чи акуратно насипаних квітників. Діти зовсім цим не переймалися. Їхнім завданням було не дати бур'янам заглушити крокуси, підсніжники, лілеї та інші квіти.
— Диви, ото — яблуня, а то — вишня, — показав Дікен, коли вони взялися обкопувати дерева. — А он там попід стіною — персики і сливи. Скоро вони також зацвітуть, уявляєш?
Мері глянула вгору й уявила: дерева у цвіті і на землі килим із квітів. Чудово!
Поки діти працювали, лисеня і ворона забавлялися собі поруч. Малинівка також частенько пролітала над ними, але все поспішала до свого гнізда, тож на забави часу не мала. А ось ворона час від часу розправляла крила й облітала сад. Потім поверталася, сідала перед Дікеном і каркала — доповідала, що чула, що бачила. Хлопець уважно вислуховував її, перепитував. Та якось Дікен так захопився роботою, що не почув її чергових новин, то Смолька сіла йому на плече і легенько ущипнула за вухо своїм важким дзьобом. Дікен засміявся і мусив зупинитися, щоб прийняти звіт.
Потім вони вирішили трішки відпочити. Дікен сів собі під деревом, витягнув з кишені дудку і тихенько заграв. Одразу з'явилися дві білки — спустилися послухати.
Тоді діти знову взялися до роботи.
— Ого, яка ти моцна, — мовив хлопець, дивлячись, як Мері копає. А дівчинка і справді ніби забула про втому.
— Так-так, скоро тебе пережену, — усміхнулася вона. — Місіс Медлок вже мусить купувати для мене більші плаття — у старі не влажу. Марта каже, що й волосся у мене підросло і зробилося густіше.
— Ага, тобі пасує, — добродушно прогув Дікен.
Сонце вже хилилося до заходу, коли діти прощалися.
— Заповідає'ся файна погода на завтра, — мовив Дікен, кивнувши головою на захід сонця. — Я прийду вдосвіта, бо роботи доста.
— Я також, — відповіла Мері і рушила до хвіртки.
Дівчинка чимдуж побігла додому. Її переповнювала радість. Мері хотілося поділитися усім з Коліном, хотілося розповісти про лисеня і про ворону, про те, що тепер діється у саду — певно, це йому сподобається. Дівчинка стрілою промчала по сходах і вбігла до кімнати. Там її вже нетерпляче чекала Марта. Вона була неабияк занепокоєна.
— Що сталося? — спитала Мері, зупинившись посеред кімнати. — Як Колін? Що він сказав?
— Ох! — скрушно похитала головою Марта. — Ліпше тобі було його навідати, коли ото кликав. Бо як я йому вповіла, що ти пішла надвір, то він так ся образив, що ми до вечора не могли його втихомирити. Щохвилини зиркав на годинник і питав, де ти.
Мері сердито стиснула губи. Це вже занадто. З якого це дива Колін вирішив, що може їй наказувати, як ото слугам? Теж іще раджа ясновельможний знайшовся! Аякже, зараз вона все покине — і сад, і Дікена, і лисеня, і малинівку — та побіжить його розважати. А дзуськи! Тепер нехай почекає…
Правду кажучи, Мері просто встигла забути, якою нещодавно була вона сама. Скажімо, коли у неї боліла голова, то вона так коверзувала і допікала слугам, що невдовзі і вони вже трималися за голову. Лише тоді міс Сагіб ставало легше… Але відтоді Мері змінилася, у неї було повно справ, тож свавільність і примхи Коліна її просто дратували.
Дівчинка ще трохи походила по кімнаті, збираючись з думками, тоді таки вирішила піти порозмовляти з Коліном.
Хлопця вона застала в ліжку. Зазвичай удень він сидів на дивані з книжками, а тут лежав, натягнувши на себе ковдру і навіть не повернув голови у її бік. Мері ще сильніше стиснула губи і стала над ліжком.
— Привіт! Ти чого не встаєш? Невже цілий день отак пролежав? — спитала вона, дивлячись йому у вічі.
— Зранку я підвівся, бо чекав тебе. Аж до обіду чекав! — відказав він ображено, відвертаючись. — А ти не прийшла, от! У мене розболілася спина, і голова лускає, то й сказав, щоб мене перенесли у ліжко. Де ж ти була?
— Я працювала у саду. Разом з Дікеном, — відповіла Мері, сподіваючись, що згадка про Дікена якось його заспокоїть.
Проте на цей раз ні Дікен, ні сад не були здатні вивести Коліна з того стану, у якому він перебував цілісінький день. Хлопець ще більше роздратувався.
— Якщо будеш увесь час тікати до нього, а тут залишатимусь сам, то накажу Дікена і близько до маєтку не підпускати, зрозуміло? — гнівно заявив він.
Мері широко відкрила очі. Такого вона не сподівалася.
— Затям: якщо виженеш Дікена, то й мене більше ніколи не побачиш. Не прийду і край, — холодно відрізала вона.
— Ще й як прийдеш! — скрикнув Колін.
— З якого це дива?! Навіть думати забудь! — крикнула у відповідь Мері.
— З якого дива? А ось з якого: скажу слугам — і силою тебе приведуть! Силою, чуєш?! — аж нетямився Колін.
Обличчя Мері скам'яніло. Вона повільно підняла голову і чітко проказала:
— Тільки спробуй! Вони можуть мене сюди притягнути, але говорити з тобою — нізащо! Навіть дивитися у твій бік не стану. Зрозумів, ясновельможний раджо?
Що й казати, вони були варті одне одного, ці двоє впертюхів. Здавалося, ще трохи — і почнеться справжня бійка навкулачки. Певно, так воно і сталося б, якби Колін був здоровий. Але образи, якими вони обсипали одне одного, за силою не поступалися кулакам.
— Ти… ти думаєш тільки про себе! Егоїстка! — кинув Колін, хапнувши ротом повітря.
— Сам такий! — не залишилася у боргу Мері. — Егоїсти завжди називають егоїстами всіх, крім себе. Ну звичайно, досить було з тобою не погодитися, то я — егоїстка! Ну і хай! А ти на себе подивися! Більшого егоїста я в житті не бачила!