— Вже весна… весна! — радісно вимовила дівчинка. — Все піде в ріст. О-ох!
Мері вихилилася з вікна, жадібно вбираючи у себе цілюще повітря, а тоді засміялася, пригадавши, як хтось казав про Дікена: що має заячий нюх.
— Гм, ще так рано, — мовила вона до себе. — Сонце щойно зійшло, а небо… о Боже, яке небо! Я ще такого не бачила. І ніде ні звуку. Навіть на конюшні тиша. Цікаво, а що там діється у саду? Не можу чекати — біжу!
Вона швиденько вдяглася і за якихось п'ять хвилин уже вибігала з кімнати. Черевички взяла в руку, аби не зчиняти галасу, і взулася вже внизу. Тоді зняла ланцюжок з дверей, відчинила їх і помчала.
Надворі було тепло, довкола буяли розмаїті пахощі, звідусіль лунали пташині співи. За той тиждень, що дівчинка не була надворі, все зазеленіло, заграло барвами. Мері сплеснула у долоні і підняла голову — угорі було чисте світанкове небо, освітлене сонцем. Дівчинці захотілося і самій заспівати, защебетати вголос, злитися з хором дроздів, малинівок і жайворонків, аби вихлюпнути цю радість, що переповнювала груди. Вперше в житті Мері зустрічала схід сонця! Іще пів року тому вона й подумати про таке не могла. Захоплена, піднесена, вона чимдуж бігла до потаємного саду.
— Як тут усе змінилося, — мовила вона, зупинившись на хвильку й розглядаючи квітники і кущі побіч доріжки. — На кущах розкрилися бруньки і з'явилися листочки, а попід ними вже і молоденька травичка виросла, і крокуси з нарцисами зацвіли. Ого, скільки їх!
Мері добігла до хвіртки і вже мала її відчиняти, коли раптом просто над нею пролунало: "Каррр-каррр!" Від несподіванки дівчинка аж здригнулася. Підняла голову. На стіні сиділа велика ворона з синювато-чорним пір'ям, що аж вилискувало на сонці. Птаха нахилилася, пильно подивилася на неї, а тоді розпростерла крила і перелетіла у сад. Мері подивилася їй услід, переступаючи з ноги на ногу. "Ну що їй робити у саду?" — невдоволено подумала Мері. Ворона її лякала і дівчинка сподівалася, що вона полетіла далі.
Мері відчинила хвіртку й увійшла досередини. Пройшовши по стежці, вона знову побачила ворону, яка зручно вмостилася на вершечку яблуньки і дивилася на неї згори вниз. Мері озирнулася довкола, шукаючи, чим би її прогнати, — і за деревом помітила маківку Дікена. Хлопець схилився і зосереджено працював, то й не почув, як вона підійшла. А поруч із трави виглядало якесь руде звірятко з розкішним хвостом.
— Ох, Дікене! Дікене! — втішилася Мері. — І коли ти встиг? Щойно тільки зійшло сонце!
Дікен випростався, усміхаючись від вуха до вуха.
— Та де би я чекав, поки воно зійде? Я встав коли ще ледве світало, і прийшов сюди, о! — радісно вимовив він. — А як йдеш вдосвіта через пустище — ото краса! Все пахне, буяє, пташки співають, бджоли гудуть. Я сам почав щось насвистувати, як ішов. Нині сонце мене напівдорозі до саду застало, о. Диви, скілько ту' роботи, а ти кажеш…
Мері приклала руку до грудей, ніби намагаючись вгамувати хвилювання, що переповнювало її.
— Ох, Дікене, Дікене! — повторювала вона. — Я така щаслива, що аж повітря бракує!
Руде звірятко вирішило більше не ховатися у траві і підійшло до Дікена. Тим часом ворона каркнула, шугнула з дерева і вмостилася на плече Дікена.
— Диви, то лисеня, — став їх знайомити хлопець, погладжуючи його руду голівку. — Воно ся називає Капітаном, о. А ото — Смолька, — показав на ворону. — Вони прийшли зі мною. Смолька собі летіла вперед, а Капітан мчав так, ніби за ним сто хортів гнало.
Лисеня і ворона, побачивши, що Дікен, їхній друг, так приязно розмовляє з Мері, також перестали її боятися. Тоді вони всім товариством пішли оглядати сад. Смолька так і сиділа на плечі хлопця, похитуючись у такт ходи, а лисенятко слухняно дріботіло побіч.
— Диви' сюди! — показував Дікен. — Диви', скілько ту' всього виросло… оту'… і отам! А подиви' сюди-о!
Він опустився на коліна, аби ліпше роздивитися, Мері також присіла поруч із ним. На цьому клаптику панували крокуси — фіолетові, жовто-гарячі, золотаві. Мері нахилилася і на радощах цілувала кожну квітку.
Вони оббігали цілий сад по кілька разів — усе не могли надивитися і натішитися. Часом аж забували, що треба говорити пошепки — радість переповнювала їх й обом хотілося кричати, щоб усі почули: сад прокинувся! Він ожив! Він живий! Дікен показував бруньки на трояндових гілках, які минулого разу здавалися всохлими. З-під землі пробилася сила-силенна нових паростків, отож про них також треба було подбати. Діти схилялися до землі, вдихали на повні груди весняні пахощі, розпушували землю, прополювали квіти. Розпашілі, радісні, скуйовджені, вони невтомно працювали у своєму саду, згубивши лік часу.
Цей ранок приніс їм ще одну несподіванку. Ось через стіну перелетіла маленька червоногруда пташка. Діти відразу впізнали малинівку. У дзьобі вона несла якусь галузку. Але на цей раз вона не підлетіла до них, не защебетала задерикувато, як це було раніше, а швиденько пурхнула поміж густе плетиво галуззя — і зникла. І тільки-но Мері вдихнула повітря, щоб її закликати, як Дікен притьмом затулив їй рукою рота.
— Чшшш, не рушся, — вимовив він пошепки. — Вона закладає гніздо. Як ми її сполохаєм, вона ся перенесе деінде.
Вони обережно опустилися на траву і завмерли.
— Коли пташки гніздують, то всього ся боять. У той час їх легко сполохати, — пояснював Дікен. — Як зобачить нас близько від гнізда, то все покине і полетить деінде. Та й часу в неї зара' нема на забави, тому й не прилетіла до нас. Сиди тихо: уяви, що ти кущ або дерево. Як малинівка ся покаже, то я так тихенько защебечу — дам їй знати, що ми не будем ся пхати до гнізда, най ся не боїть.
Мері кивнула головою, хоча не зовсім розуміла, як це — стати кущем чи деревом. Невже на ній мають з'явитися зелені листочки? Але Дікен говорив так, ніби це була найзвичайніша річ на світі. Тому Мері вирішила йому повірити і не ставити зайвих запитань.
— Бачиш, відколи світ існує, птахи навесні будують собі гнізда, — тихесенько розповідав він. — Людям тоді ліпше не пхатися.
— Слухай, Дікене, коли ти розказуєш про птахів і про гнізда, мені відразу хочеться зазирнути, як то гніздо виглядає, — благально прошепотіла Мері. — Давай ліпше про інше поговорим. Маю щось тобі розказати.