— Отже, ви, Сайресе, припускаєте, що воно затонуло, не залишивши жодних слідів? — вигукнув журналіст.
— Ні, дорогий Спілете, але погодьтеся, що на острів напевне ступала якась людина, і так само певно й те, що на сьогодні її тут немає.
— Тоді, якщо я добре вас розумію, пане Сайресе, — промовив Герберт, — корабель відплив у море?..
— Очевидно, так.
— І ми навіки втратили нагоду повернутись додому ? — вигукнув Наб.
— Боюся, що навіки.
— Ну що ж, якщо нагоду втрачено, ходімо далі, — сказав Пенкроф, що вже знудився за Гранітним палацом.
Та як тільки він підвівся, пролунало гучне гавкання Топа, і собака вискочив з лісу, несучи в зубах брудний клапоть тканини.
Наб вирвав його із собачої пащі й побачив шматок голубого сирового полотна. [219]
Топ збуджено гавкав, метався з боку в бік і, здавалося, запрошував свого хазяїна йти за ним у ліс.
— Мабуть, він знайшов щось таке, що могло б пояснити, звідки взялася дробинка! — вигукнув Пенкроф.
— Одного з тих, хто зазнав корабельної аварії! — крикнув Герберт.
— Може, він поранений? — запитливо мовив Наб.
— Або й небіжчик, — додав журналіст.
І всі кинулись за собакою між високими соснами, що стіною стояли на узліссі. Про всяк випадок Сайрес Сміт із товаришами звели курки.
Колоністи зайшли досить глибоко в ліс, але, на превеликий жаль, не виявили жодного сліду людської ноги. Чагарники й ліани були недоторкані, і їх доводилось розрубувати сокирами, як і досі в непрохідних лісах. Отож важко було припустити, що тут ступала людина, а проте Топ біг не як собака, що шукає щось навмання, а як створіння, що наполегливо йде до усвідомленої мети.
Через сім-вісім хвилин Топ зупинився. Колоністи вийшли на галявину, обрамлену великими деревами, але нічого не побачили ні в чагарниках, ні між стовбурами дерев.
— Та що з тобою, Топе? — здивовано запитав Сайрес Сміт.
Топ гавкав дедалі дужче, стрибаючи біля підніжжя велетенської сосни.
І раптом Пенкроф вигукнув:
— Ти ба! Оце знахідка!
— Що там? — запитав Гедеон Спілет.
— А ми шукаємо рештки корабля на морі й на суші!
— То й що?
— А те: виявляється, вони у повітрі!
І моряк показав на величезне білясте полотнище, яке зависло на маківці сосни; саме його клапоть, знайдений на землі, й приніс їм Топ.
— Ніякі то не рештки корабля! — вигукнув Гедеон Спілет.
— Вибачте... — глузливо заперечив Пенкроф.
— Як? Невже це?..
— Це все, що залишилося від нашого повітряного, корабля, від кулі аеростата, що зависла вгорі на верхівці дерева!
Пенкроф не помилився і, щосили гукнувши "слава!", Додав:
— Дивіться, скільки добрячого полотна! Тепер ми роками матимемо з чого шити собі білизну! Тепер нам не бракуватиме [220] ні сорочок, ні носових хусток! То як, пане Спілете, що ви скажете про острів, де сорочки ростуть на деревах? Таки поселенцям острова Лінкольна дуже поталанило, що куля аеростата, здійнявшись востаннє в повітря, знову впала на острів, а їм пощастило знайти її. Вони могли або зберегти її, щоб спробувати покинути острів повітряним шляхом, або ж використати кількасот ліктів якісного бавовняного полотна, попередньо знежиривши його. Можна уявити радість не тільки Пенкрофа, а й усіх інших!
Але завислу колишню кулю ще належало зняти з дерева й покласти в надійне місце, а то було нелегке завдання. Наб, Герберт і моряк, вилізши на верхівку дерева, мусили виявляти чудеса спритності, аби відчепити велетенську оболонку аеростата.
Ця робота забрала майже дві години, і нарешті колоністи спустили додолу не тільки оболонку з клапаном, пружинами й мідними частинами, а й сітку, тобто велику кількість канатів та мотузків, а також обруч кулі та якір аеростата. Оболонка збереглася добре й мала розрив лише в одному з капшуків у нижній своїй частині.
Можна без перебільшення сказати, що їм упало щастя з неба!
— Все ж таки, пане Сайресе, — сказав моряк, — якщо ми колись вирішимо покинути оцей острів, ми не вдаватимемось до аеростата, чи не так? Повітряні кораблі не туди несуть, куди хочеш, ми вже навчені! Ось краще послухайте: якщо ви мені довіряєте, збудуймо доброго корабля, тонн на двадцять, а я, з вашого дозволу, виріжу з оцього полотна фок і клівер. Решта, звичайно, піде на одяг.
— Побачимо, Пенкрофе, — відповів Сайрес Сміт. — Побачимо.
— А поки що все треба сховати в надійне місце, — сказав Наб.
І справді, не могло бути й мови, щоб нести на плечах, без візка, такий важкий тягар із полотна, канатів та мотузок аж до Гранітного палацу, поки що найважливіше було сховати це багатство від негоди. Зібравшися на силі, колоністам пощастило відтягти свої трофеї до узбережжя, де серед скель знайшли подібне до печери заглиблення, захищене од вітру й дощу та недоступне завдяки своїй орієнтації для морських хвиль.
— Ви хотіли мати шафу — ось шафа, — сказав Пенкроф. — Вона, щоправда, без дверцят і не замикається, а тому варто добре прикрити її. Зізнаюся, мене турбують не так двоногі, як четвероногі злодії! [222]
0 шостій вечора роботу закінчили, і, цілком виправдано назвавши бухточку в затоці "порт Повітряної Кулі", колоністи пішли далі до мису Кіготь. Пенкроф і Сайрес Сміт уголос розмірковували, які плани належало здійснити найближчим часом. Перш за все, аби встановити легкий зв'язок із південною частиною острова, слід було збудувати міст через річку Вдячності; потім прибути з возиком по оболонку аеростата, бо човен її не підніме, і, нарешті, спорудити палубне судно. Пенкроф, звичайно, оснастить його як тендер, і вони зможуть спочатку вирушити в кругосвітню подорож... навколо острова, а згодом...
Тим часом наближалася ніч. Коли мандрівники дісталися мису Знахідки і опинилися саме у тому місці, де знайшли, скажемо без перебільшення, коштовний ящик, спускалися сутінки. Але й там не виявилося жодних слідів корабельної катастрофи; доводилось погодитися з висновком, який-уже висловлював Сайрес Сміт.
Від мису Знахідки до Гранітного палацу лишалося не більше чотирьох миль; колоністи досить швидко подолали що відстань, та аж після півночі підійшли узбережжям до гирла річки Вдячності, а згодом і до першого її коліна.
Ширина річки сягала там вісімдесяти футів, і перепливти її було ой як нелегко, але Пенкроф обіцяв здолати цю перешкоду й мусив дотримати слова.