Посеред печери на поверхні води виднівся якийсь веретеноподібний предмет, нерухомий і німий. Із обох його кінців, ніби з жерла двох розпечених до білого печей, двома пучками струмувало світло. Зовні цей предмет скидався на величезного кита, завдовжки понад двісті п'ятдесят футів [478] над водою він виступав на висоту від десяти до дванадцяти футів.
Колоністи поволі підпливали до дивного предмета. Сай-рес Сміт став на носі човна. Украй схвильований, він удивлявся вперед. Раптом інженер обернувся і, схопивши руку Гедеона Спілета, вигукнув:
— Але ж це він! Це не хто інший, як він! Він!..
По цих словах Сайрес Сміт опустився на лавку, пробурмотівши ім'я, яке почув тільки журналіст.
Очевидно, те ім'я було знайоме й Гедеону Спілетові, бо воно справило на нього надзвичайне враження.
— Не може бути!.. — хрипко промовив він. — Людина, поставлена поза законом?!
— Так, це він! —наполягав Сайрес Сміт.
За наказом інженера човен підійшов упритул до дивного плавучого апарата і пристав до лівого борту біля грубого скла, крізь яке виривався ясний струмінь світла.
Сайрес Сміт і його супутники піднялися на місток, що виступав із води. Перед ними зяяв отвір відкритого люка. Усі кинулись у люк.
Біля підніжжя східців виднів вузький прохід, ясно освітлений електрикою. В кінці проходу були двері. Сайрес Сміт відчинив їх.
Квапливо минувши розкішно обставлену залу, колоністи зайшли до сусідньої з нею бібліотеки, яскраво освітленої зі стелі.
Широкі двостулкові двері в глибині бібліотеки вели до наступної кімнати. Інженер відчинив і їх.
Колоністи опинились у великому салоні, що нагадував музей, — там було зібрано і скарби з царства мінералів, і твори мистецтва, і чудові промислові вироби. Приголомшеним колоністам на хвилину навіть здалося, що вони потрапили до казкової країни мрій.
На розкішному дивані нерухомо лежав чоловік, який наче й не помітив їхньої появи.
Сайрес Сміт виступив поперед друзів і, на превеликий їхній подив, голосно промовив:
— Капітане Немо, ви веліли нам з'явитися? Ми прийшли. [480]
РОЗДІЛ XVI
Капітан Немо. — Перші його слова.— Життя борця за незалежність батьківщини.— Ненависть до загарбників. — Товариші героя.— Життя під водою.— Самотність.— Останнє пристановище "Наутілуса" на острові Лінкольна.— Таємничий заступник острова.
Почувши ці слова, чоловік підвівся, й колоністи побачили в ясному світлі його красиву голову, високе чоло, гордий погляд, сріблясту бороду і довгий, густий, відкинутий назад чуб. Спершися на спинку дивана, він спокійно подивився на колоністів. Було видно, що його здоров'я поступово підточила тяжка хвороба. Але голос у нього звучав твердо, коли він здивовано промовив по-англійському:
— Я не маю імені, добродію!
— Мені відоме ваше ім'я, — відповів інженер. Капітан Немо кинув на інженера такий пекучий погляд, ніби ладен був його спопелити.
Та за хвилину він знову відкинувся на диванні подушки й прошепотів:
— Зрештою, яка різниця? Я все одно скоро помру!
Сайрес Сміт і Гедеон Спілет підійшли до дивана. Журналіст узяв руку каштана Немо. Вона пашіла жаром. Айр-тон, Пенкроф, Герберт і Наб шанобливо залишилися стояти у кутку розкішного салону, де наелектризоване повітря пахло озоном.
Капітан Немо вивільнив руку і жестом запросив інженера й журналіста сісти поруч.
Усі схвильовано дивилися на нього. Нарешті вони бачили перед собою того, кого досі називали божеством острова Лінкольна, хто їх стільки разів рятував із біди, свого могутнього і таємничого заступника, для якого їм важко було навіть знайти слова, щоб висловити всю глибину своєї вдячності... Того, "хто на морякову й Набову думку, мав бути напівбогом, а з'ясувалося: то звичайна людина, та ще й літня, хвора, на порозі смерті!..
Але як трапилося, що Сайрес Сміт знав капітана Немо? Чому той так жваво підвівся з дивана, почувши своє нікому, як він гадав, не відоме ім'я?..
Капітан, спираючись на лікоть, пильно подивився на Сайреса Сміта, що сів поблизу.
— Отже, добродію, вам відоме моє колишнє ім'я? — запитав він. [481]
— Так, відоме, — відповів Сайрес Сміт. — І я знаю також, як називається цей дивовижний підводний човен...
— "Наутілус"? — посміхнувся капітан.
— "Наутілус"-відповів інженер.
— А ви знаєте... ви знаєте, хто я такий?
— Знаю.
— Але ж я вже тридцять років не спілкуюся зі світом, тридцять років живу в глибині морів, у єдиному місці, де ніхто не може замахнутися на мою свободу! Хто ж зрадив мою таємницю?
— Людина, яка не давала жодних зобов'язань зберігати її, капітане Немо, а тому й не може бути звинувачена в зраді.
— Чи не той француз, що випадково опинився на борту мого судна шістнадцять років тому?
— Атож!
— Отже, ні він, ні двоє його супутників не загинули в Мальстрімі, коли там проходив "Наутілус"?
— Ні, не загинули. І той француз написав роман "Двадцять тисяч льє під водою", у якому змалював ваше життя.
— Кілька місяців мого життя, не більше, пане! — жваво заперечив капітан.
— Ваша правда, — повів далі Сайрес Сміт, — але й кілька місяців отого незвичайного життя вистачило, щоб скласти про вас думку...
— Як про великого злочинця, чи не так? — глузливо скрививши губи, запитав капітан Немо. — Чи бунтівника, відкинутого суспільством?
Інженер промовчав.
— Чому ж ви мовчите, добродію?
— Мені не випадає судити капітана Немо, — відповів інженер. — Принаймні за його минуле. Адже нікому не відомо — і мені також — що вас примусило вести такий дивний спосіб життя. А не знаючи причин, ніхто не має права судити про наслідки. Зате я добре знаю, що могутня приязна рука опікувалась нами з першого дня нашої появи на острові Лінкольна, що всі ми зобов'язані життям людині добрій і великодушній — вам, каштане Немо!
— Атож, мені, — просто сказав капітан.
Інженер і журналіст підвелися. Решта колоністів тихо підійшла до хворого, аби висловити йому вдячність, що переповнювала їхні серця.
Капітан Немо спинив їх порухом руки і схвильовано мовив:
— Послухайте мене спочатку. [482]
І капітан Немо в кількох словах, стисло і ясно, розповів про своє життя.
Оповідь його була досить коротка, і все ж таки він мусив зібратися на силі, аби довести її до кінця. Впадало в очі, що він дедалі більше слабшає. Кілька разів Сайрес Сміт просив його перепочити, але капітан щоразу заперечно похитував головою, як людина, котрій відомо, що до завтрашнього дня їй не дожити; коли журналіст запропонував йому медичну допомогу, він одказав: