Так само вирішили, що ніхто не зостанеться в Гранітному палаці. Навіть Топ і Юп мусили йти з експедицією. Неприступне житло могло обійтися без охорони.
Напередодні, 14 лютого, була неділя. Весь цей день колоністи присвятили відпочинку та молитвам вдячності Творцю людства. Для Герберта, що вже зовсім одужав, але ще був трохи кволий, залишили місце на возі.
На світанку наступного дня Сайрес Сміт ужив усіх необхідних заходів, аби вберегти Гранітний палац від вторгнення каторжан за відсутності колоністів. Мотузяні драбини, які служили раніше, щоб підніматися ними у Гранітний палац, друзі віднесли до Комина і там закопали глибоко в пісок, попередньо склавши їх, аби після повернення можна було користуватися ними знову; барабан підйомника так [441] само, як і решту пристосування, розібрали на окремі частини.
Пенкроф залишився останнім у Гранітному палаці, щоб покласти в одній із комор розібраний механізм, а потім спустився на берег мотузкою, перекинутою через виступ скелі й одним кінцем закріпленою біля підніжжя кам'яної кручі; як тільки він став на землю, мотузку перетягли додолу і останній засіб спілкування з Гранітним палацом було ліквідовано.
Стояла чудова погода.
— Ото спека сьогодні буде! — весело сказав журналіст.
— Пусте, докторе Спілете, — відповів Пенкроф. — Ми йтимемо під деревами і навіть не будемо бачити сонця!
— У дорогу! — сказав інженер.
Віз чекав колоністів на узбережжі під Гранітним палацом. Журналіст зажадав, щоб Герберт не злазив з нього принаймні під час перших годин подорожі, а юнак хоч-не-хоч мусив підкорятися приписам свого лікаря. Наб узяв за вуздечку онагрів. Сайрес Сміт, журналіст і моряк пішли попереду. Навколо них радо вистрибував Топ. Герберт покликав Юпа до себе у візок, і орангутанг, не комизячись, сів поруч із хлопцем. Настав час від'їзду, і маленький загін вирушив у дорогу. Віз повернув за виступ гранітної кручі біля гирла річки Вдячності, проїхавши з милю лівим берегом річки, перекотив через міст, що вів на шлях до порту Повітряної Кулі й у затінку високих дерев став заглиблюватись у хащі лісів Далекого Заходу.
Перші дві милі дерева росли на досить значній відстані одне від одного і не заважали возові рухатися вперед; тільки зрідка колоністам доводилось перерубувати ліани або прокладати дорогу в заростях чагарників. Ніякі інші перешкоди їх не затримували.
У густому затінку високих крислатих верховіть стояла прохолода і свіжість. Скільки бачило око, навколо здіймалися деодари, дугласи, казуарини, бенксії, камедні дерева, драцени та інші уже відомі колоністам дерева. Зібралися тут і всі представники пташиного царства на острові: тетеруки, жакамари, фазани, лорі, гамірливі зграйки какаду, папуги і папужки. То там, то сям миготіли у високих травах агуті, кенгуру й водосвинки, нагадуючи колоністам про їхні перші експедиції на острові Лінкольна.
— І все ж таки, як на мене, птахи і звірі стали лякливіші, ніж раніше, — зауважив Сайрес Сміт. — Отже, у цьому лісі нещодавно побували пірати і наполохали дичину. Не може бути, щоб ми не натрапили на їхні сліди.
І справді, незабаром у кількох місцях з'явилися сліди перебування цілої групи людей: тут — гілки, обламані на деревах, напевне, для того, щоб позначити дорогу; там — попіл від вогнища; ще далі — відбитки ніг на глинястому вологому грунті. Проте всі вони були, мабуть, зоставлені мимохідь, і ніщо не свідчило, що ті люди десь зупинялися табором.
Сайрес Сміт порадив супутникам поки що утриматись від полювання. Звуки рушничних пострілів попередили б піратів, що десь блукали у лісі. Крім того, мисливцям довелося б віддалятись від воза, а інженер суворо заборонив іти поодинці.
У другій половині дня, коли загін пройшов миль шість від Гранітного палацу, іти стало набагато важче. Подекуди ліс піднімався такою густою стіною, що прокласти дорогу серед дерев можна було тільки сокирою. Підходячи до таких хащів, інженер посилав уперед на розвідку Топа і Юпа; ті сумлінно виконували визначені для них обов'язки, і якщо вони спокійно поверталися до колоністів, то боятися було нічого, — їхньому загону не загрожували ні пірати, ні дикі звірі — два види однаково небезпечних хижаків.
Надвечір друзі стали табором миль за дев'ять від Гранітного палацу, на березі дрібної притоки річки Вдячності, річечки, про існування якої колоністи й не підозрювали. То була ще одна складова гідрографічної системи острова, що сприяла надзвичайній родючості грунту.
Добре повечерявши — за день пішої ходи усі неабияк зголодніли, — друзі зробили все необхідне, аби наступної ночі не сталося ніяких лихих пригод. Якби небезпека загрожувала їм тільки від чотириногих хижаків, наприклад ягуарів, інженер обмежився б тим, що розвів би навколо табору кілька вогнищ, і цього було б достатньо. Але піратів вогнища не налякають, а лише приваблять, і за цих умов здавалося безпечнішим перебути ніч у темряві.
Колоністи визначили строгий порядок чергування у дорозі: табір мусили охороняти по двоє вартових, які змінювалися що дві години. Гербертові, попри його протести, вартувати не дозволили. Пенкроф та Гедеон Спілет і Наб та інженер по черзі вартували цілу ніч поблизу табору.
А втім, літня ніч коротка, і темрява швидше залежала від густої тіні під кронами дерев, аніж од того, що зайшло сонце. Зрідка десь іздалеку долинало хрипке гарчання ягуарів та хихотіння мавп, яке вельми дратувало Юпа.
Ніч минула без пригод, і наступного дня, 16 лютого, маленький загін знову рушив через ліс; попереду на колоністів чекав нелегкий забарний шлях. [443]
Другого дня колоністи пройшли тільки миль шість — кожної хвилини доводилося пускати в хід сокиру. Вони не чіпали могутніх старих дерев, вирубування яких, до того ж, відбирало б забагато часу й зусиль, а зрубували молоді деревця; через це дорога весь час петляла.
Тоді ж Герберт відкрив у лісі нові породи дерев, які їм ще не зустрічалися на острові. То були деревовидні папороті, чиє перисте листя спадало до землі, як струмки фонтана в басейні; ріжкове дерево з довгими й смачнющими солодкими стручками, що їх залюбки скубли онагри. Знову з'явилися й групи велетенських каурі, стовбур, яких, мов колона, тримав на вишині у двісті футів темний конус зелені. Оті царі лісів Нової Зеландії так само славетні, як ліванські кедри.