По дорозі нема й коли розпитувати, чого дядько Павло з моєю тіткою Ганею не приїхали, як обіцяли, до мами, йому ж так, хотілося побачити, що то за містечко Богуслав й що то за річка Рось. Бо в Києві то він раз ночував у знайомих, коли мав там якісь справи. Мама мені якось раз каже, що й поприбирала, й їсти щось наготувала — ну як для гостей, а вони знов не приїхали. Мене навіть тішило, що мама наївно так вірила у можливість оцих провідин,— я ж бо добре знаю її ставлення до дядька Павла. "Як було що з Грицька взяти,— згадувала вона трохи давніші часи,— то й він хати не минав, а як помер батько, то и Павла не стало". Може, це ще не такий клопіт, як думаєш,— вона й без них якось обходилася. Вони тільки дивувалися, як вона викручується сама з дітьми, ні в кого нічого не просить. Знаю добре, що мама іншого не могла пробачити Порохнюкові,— це ж він після смерті батька робив на різних роботах: продавцем, а перед тим головою сільради був. От мама вийде з майстерні, під вікном у садочку сяде, щоб на повітрі посидіти з шиттям, коли й Павла (його звали ще" Павловичем) несе. Вона за ці шматки й назад, а він з дороги: "Крути, крути, нікуди ти не дінешся".
А тепер уже що. Переказує тіткою, хай Яринка приїде, бо мені іншої жінки не треба. А я їй і хату одпишу, й усе її буде. Мама тільки сміялася з цього. "Ото б приїхала,— каже,— й що б це мені сільські бабки сказали". Хіба там, мовляв, своїх мало, якби захотів, то йому пристаралися б. Й не дивно, що моя мама жодного разу не обмовилася словом щось проти Павловича,— того й усе, що промовила якось: нехай, мовляв, колись йому скажу; розуміти це мені як натяк на щось не було підстав, бо мама належить до тих українських жінок, котрі ніколи не плекають думок про помсту й не штовхають на це своїх дітей. Навпаки — кожна моя поїздка в село виливається у справжню війну, що, буває, точаться доволі часто між маленькими країнами: мама кожного разу застерігає, щоб ніде там пізно не ходив, а то комусь попадешся, то згадають тобі твою писанину.
Тривалий час тільки й застерігав себе таким чином од усіляких забобонів, що розглядав людину не просто як теперішнє, а більш усього як минуле; щось про людину таке знаєш, й те знання просто заступає все інше, мовби тепер ця людина не живе, не діє, а зупинилася усім своїм розвитком на тому колишньому, й тільки за тим, колишнім, судиш про неї. Зі мною принаймні таке й сталося — про що ж і мова. Отже, й зізнаюся, що мама своїми діями в останні роки мовби перевернула усі мої попередні уявлення,— й найперше отим бажанням прийняти у себе в квартирі гостей з Кодні й Павловича також. Чи так їй справді кортіло, аби він подивився, як вона живе...
Чи не таким самим розчаруванням стали мої весняні, цього року відвідини. Але що це справді розчарування, я дізнався уже влітку на весіллі свого двоюрідного брата з Яроповичів, де проживає ще одна моя тітка, наймолодша мамина сестра, Женя,— таки в Яроповичах, рідному селі моєї мами. Не стало вже діда Максима, маминого вітчима, й баба Марина торік померла, хоч була старша од свого другого, чоловіка на сім років й пережила його щось на років десять. По роковинах баби Марини одгуляли й весілля середнього з трьох моїх братів, тітки Жені сина, Сергія.
Хоч яких там клопотів не бувало — звісно ж, весілля, а завжди вдається посидіти хоч трохи родичам десь окремо й побалакати. Отако: як, де. За дровітником, під старим горіхом, який частував ще й двоюрідних сестер баби Марини перед війною, на трухлявій лавочці (це мені тепер здається, що трухлявій, а насправді дядько Андрій усе попереробляв з часів діда Максима) перепадало посидіти, щоб трохи ноги послухали після біганини з кухні та з хати під брезентовий намет, де повсідалися гості. Мама як сиділа, так збоку й виповіла: "То що, погуляв у селі?" Мене мов росою скропило — вже, бачу, щось провідала. Але ж ніякого гріха за собою не чую. Коли це й найближча родичка, наче тако вже обороняючи мене од материної іронії, аж мов виправдовується: "О, тобі тільки скажи",— мама, проте, не здається, бо їй тепер цікаво довести мені, що її таки правда була: "Обговорили тебе". Хрещена вже аж гнівається: то що ж там такого — от .клопіт, однатам щось сказала. То хіба це на всіх треба думати. Ото вже й мене сміх розбирав, бо й мені доводилося часто перейматися настроєм своєї тітки Тані й дядька Петра Прокопчуків щодо мами, такого переляка. А коли поряд немає мами, то — що там казати. Давай-но, чого ти боїшся, мама ж не побачить,— й та чарочка міцного напою, од якого в мене вранці болітиме голова, й яка довго гріється у моїй руці, потроху набуває переконання, що про цей гріх мама справді нічого не знатиме. Чарочка — то так, а в мене свій розум. Буцім я не знаю, що до мами дійде. Але хіба перед тітчиним словом встоїш. Мені добре відомо, що саме тепер, за цим столом, буде мені гарно на душі й набалакаємося, про що захочемо, й коли тітка втретє моргне, мовби й їй не хочеться, але де ж дінешся, дава-но ще грам, й я тоді не опираюся, бо це зрештою не чесно: змушувати жінку саму пити. Хіба це не гріх, скажи — назад із чарок зливати. "Ану-но, розкажи ще раз, Славка,— просить тітка, коли й дядько Петро вступить у хату й спитає, чи це ми тут самі,—що мати казала". Поки я зберуся, тулячи нову чарочку з руки в руку, дядько Петро, вже вмитий, підкачуючи на один раз манжети сорочки, здійнявши трохи руки над столом, сідає на своє місце, готовий слухати. Розказую: дзвонив цей раз мамі, що збираюся в село ("Чого це ти туди 'ідеш?" — повторюю навмисне грубувато мамине питання), піду на молочний комплекс ("Що це ти там не бачив?"), та писати ж про колгосп — аж вигукую, це вже ж таке, що тобі сподобається ("То писав би про якесь друге село"). Думав, мама зрадіє, що вже не чіпаю сільських, а й так не догодив. Регочемо всі троє за столом... "Давай,— це знов родичка підбиває на чарочку,— та й будеш спати".
Взнаю на весіллі, хто й що казав з учителів ^Вдягнутий бідненько йу мабуть" по?гиває". Не сум, не розчарування, не зло навіть бере-, а якась неймовірна радість од великого відкриття: мене побачили не таким, яким, звик я, бачили завжди. Нарешті я сам збагнув щось таке, що раніше було для мене недосяжне. Я наївно думав, що залишуся для всіх у селі такою тихенькою дитиною, гарним учнем, завжди скромненько оглядаючись, брестиму од Містечка до своїх родичів Прокопчуків,— але чого тепер боятися! Розказую тамечки на весіллі своїм, що це ж модно: грубо в'язаний з овечої вовни светр, теж в'язаний чорного кольору шарф, що опускається обома кінцями мало не до колін. "Я ж тобі скільки кажу, вдягнись",— не знаходила втіхи мама. Пригадав я трохи згодом в іншому гурті людей на весіллі, де можна було мовчки палити й слухати інших, що в якомусь класі на якомусь уроці ми мріяли, хто ким буде. Мені вчителька напророкувала науку в університеті й уявила мій приїзд у села в капелюсі, модному плащі, штани трубочкою (тоді ще ця мода досить критично сприймалася на селі),— я перший сміявся з цього, але передчуття чогось незвичайного, що тривожило й хвилювало до великої радості, перемагало. Й тепер, на весіллі, дослухаючись когось із людей, я всміхався не почутому, а своєму спогадові...