— То ви з тьотюю Ірою хоча договоріться.— Клава вже йшла в стару хату й оглянулася, але очима щось по землі видивлялася,— Славка найшов кашкета, маму?
— О. Він мені каже, де це я кашкета дів. Ми подивилися в хаті і в наметі — може, де на лавці валяється. Я йому кажу, то Петькового вдягни. А мені, каже, треба дядькові Андреюві віддати.— Ганя так само вже йшла у тому, другому, подвір'ячку, десь до хліва, але ще пождала, що Клава скаже.— Чи це він ще думав назад у Яроповичі їхати, я знаю...
— Ну то вони ж поїхали,— хіба ви забули; їм з Яроповичів їхати лучче, ніж од нас
— Ай-бо, це він забувся у Бери й тепер не може знайти. Йди до Вери, Славка, може, ти там де поклав. Й ти знаєш, кашкет був у Вери. Як це воно...— Гкні трохи рука затерпла тримати, й вона на руку зіперла, щоб біля грудей було, цю ношу— Славка прибігає до Вери, каже, вона якраз зі столу приймала, а він питається, чи нема в вас мого кашкета. Диво-но, сину, заходь, чо ти став на порозі, дядько, каже, ліг, як хоч, то я збуджу його. Дивися, може, де лежить, каже йому Вера, але вони ніде не найшли. Й коли це Славка хотів уже йти, він глядь на мисник, а на миснику кашкет лежить — як-то хто переклав. Вера каже, хто цс його туди поклав, я не знаю. Але як він уже радий, шо найшовся кашкет, то тільки дивиться, шо він буде казати — може, він його сам поклав, або хтось прибирав та й переклав на мисник
— Йшов Мишко лягати, взяв з лави кашкет й поклав зверху,— от ще думаєте...
— Ну то це Мишко не знав, чий це кашкет, Клава? — Ганя трохи вернулася, так їй хотілося довести свою правду.— Щоб це він побачив кашкета на лавці й нічого тако не сказав, узяв поклав на мисник та й пішов лягти. Щоб це він не спитався у Вери, чий це кашкет?
— А він його на Славці хіба бачив? Славка його більше в руках носив, він чогось стида вся, що це такий маленький кашкет.
— А то ти не знаєш, шо в Андрея голова більша й чого цей кашкет на Славку буде малий.
— То хіба я кажу, шо він на Славку зовсім уже малий,— він, тако як його в руки брати, якийсь маленький і мілкий. Я за це кажу. А ви нашось перекручуєте.
— А то Славка не сидів за столом, коли Мишко його спитався за телевізора,— це якраз снідати, там, хто міг, прийшов, а Мишко забігає й щось шепоче Славкові на вухо. Кажу, Мишко, сідайте поснідаєте,— нє, Ганя, нема часу. Та й він його потім забрав. От цей Мишко. Еге, він думав, шо Славка йому розбирається в телевізорах...
Клава вже слухала матір,— така їй трохи зробилася на Цей раз приємніша бесіда.
— Славік йому зробив, хіба він тобі не розказував.— Клава аж хотіла поставити слоїка знов на лавку— Ми йшли з Тамарою й з Славкою на автобус, і Славка нам як почав розказувати, як він телевізора справив,— що там було справляти, він уже справляний був. Мишко не туди включав.
"Хіба це він так хтів пошуткувати, цей Мишко,— думала далі Шия, трохи пригадуючи, коли Мишко за Славкою прибігав; але Славка якось не дуже то й відмовлявся, каже, я, дядьку, не розбираюся. Йдім, сину, може, тобі вдасться.— А Тамара, бідна, ж так боялася, що це Микола прийде на обід і нічого не зварено. А потім, дурна, каже — а, Микола такий, що самий найде, там десь сало є, хліба вріже. Це я б так сама не змогла, ай-бо ні".
— Піду в хату, трохи щось зроблю,— казала Ганя вже біля того хлівчика. Вона занесла графинчика в літню кухню — це такий у них хлівчик, як хатка, старого хліва з клунею давно розібрали; Петро коли заїжджає молоковозом у двір, якраз стає на те місце,— причинила двері на клямочку, але щось подумала й надумала вернути— Нє-е, занесу в хату, щоб я за ним ще ходила, а-а...— Ганя пішла біля вужчої стіни хлівчика, а там їй зразу стало видно і на город,— між берегом і городом посадка, ще батько Петрів садив, до неї з городу біг Пушок.— На-х, Пушок, хоч випити? — Пушок головою, хвостом, лапами аж наче казав, що хоче.— О, йди, дурний, ти ж вп'янієш. От нема Тамари, вона б побачила! — Далі вже сердито нагнала собаку, щоб не ліз на пелену.— Ну! Йди, бо дам.
У коридорі нової хати Ганя поставила графинчика з чарочкою на лаві біля колін, зняла Петрову куфайку й повісила на старе місце; коли це під своїм халатом на вішалці бачить — якусь куфайку видно.
— Диви, шо це з цими очима таке. Висить моя куфайка, а я Петрову наділа й ношу— Ганя одігнула трохи халата, де ґудзики якраз були, й добре побачила, що це її куфайка була,— вона собі рукава трохи закачувала, щоб на пальці не лізло, коли порає— От Ганя сліпа вже геть стала! Т£а-но занести цього графина, а то ще десь згублю. Ой-бо,— їй щось у голові немов аж тепло розійшлося й трохи зашуміло,— щос це робити, тра йти лягти, бо чогось так млосно,— не те щоб думала, й не те щоб і вголос казала Ганя.
У кухні вона графинчика виставила на піч, стала подивитися у вікно, зіпершись на стіл,— ще, дивиться, як Петро снідав, то вона й не прибирала.
— Ай-бо, ще собі ввіллю — може, легше стане,— ІЬня одірвалася од столу й налапала за занавісочкою графинчика—Де це воно так нахололо, аж в пальці пече,— не вірила сама собі жінка.—Га-а-х, гаряче,— відсмикнула руку й засміялася.— Г-от, дурна, це якби хто побачив Ійню таку дурнувату, підрізану — ото вже сміявся б — Вона знов підійшла з графинчиком і чарочкою до стола й аж не повірила, що допіру тут стояла.— Це чось як-то стіл викший став, шо це_— але вже й забулася, за що думала оце-го, десь її очі гляділи униз вікна на землю під хатою, де видно дві легенькі колії від молоковоза. Ікня обіперлася з графинчиком об стіл й немов колихалася то назад трошки, то вперед — більше щось її туди тягло — чи що світу там ширше, як за спиною у неї "Але ж і хата всеїдно велика,— аж прикидала собі в думці, де ширше у хаті чи надворі,— г-от клопіт, що жити нема кому; оно Іра приїде, то хай займає одну хату,— що, даремно ми тищу рублів за шифер давали, щоб перекрити"."
— Якби ж воно не таке було,— за цього сусіда вона думала,— а то таке вредне робиться.
Ще зразу вона якось ні та й напише Ірі, що Порохнюк узнає за неї, а це перестала писати — нехай не буде такий
розумний.
— Хіба я цей раз не казала Славці — казала, щоб мати нічого не думала, а то Славці, бачу, аж цікаво робиться, шо це Порохнюк так за матір взнає.— Ганя посунула далі графинчика, щоб тільки рукою за стіл триматися.— Але чо це йому було бігти до Мишка, то я не знаю. Але хіба йому тоді було як сказати, вони ці помиї вхапили, як дурнуваті. Та сядьте осьо в хаті та поснідаєте — нє, тра до Зіневича бігти, г-ой.— Але чого це їй сердитися на Тамару, хіба вона що, винувата? — Але чо це ти, дурна, туди йшла, ще й його потягла? Оно Валя як взнає, то це буде,— шо це він тепер буде казати — шо я пішов з Тамарою кудись в гості, а їй там недобре стало.— Ганя аж нагнулася до цього стола, такий їй куціший з цього боку кінець церати був, й що вона думає — почала його смикати, аж перекинулося щось на столі.