Тільки тобі і більш нікому пишу про всі деталі. Те, що сталося,— щастя через трагедію. Води відійшли вдома, ще трохи тут. Почали зразу давати уколи стимулювання, один, два. Всі руки поколоті, бо п'ятеро чоловік, всі, хто, мабуть, умів на чергуванні давати їх, пробували шукати вени. О десятій ранку лікар дужче захвилювався, поставили крапельницю (шукали вени двоє чоловіків: акушер і анестезіолог, викликані як бригада). Поводилися лагідно, за їх словами, я "розумниця і дуже терпляча" (досі не можу повірити в ці свої якості, які підтвердились і в родзалі). Вони мені й губи зволожували, і піт з чола витирали... Як тільки поставили крапельницю почалися одразу болі, я покрикувала, але на потуги не було схоже. А боліло безперервно. Я осміліла й сказала, щоб робили все можливе й що від них залежить. Акушерка враз зрізала крапельницю, повела в родзал, помацала і відчула, як і я, щось негаразд з серцебиттям "дівчинки", тоді ще плоду. Через секунду був уже лікар і ті двоє, про яких я згадувала. Сил у мене не виявилося для родів природних зовсім, потуг, наскільки я розумію, й зовсім не було. Хоча вони мене впрошували четверо разом з акушерам постаратися. Потім почали прямо ви чавлювати з мене плід. Цього теж виявилося не досить, застосували витягування вакуумом — ті ж чоловіки, а лікар вакуумом займався. Тільки-по акушерка вловила плід, сказала "дівчинка", всі четверо кинулися з дитиною вбік, кисень, ще щось там, і вона почала дуже добре плакати. Лікар сказав: ох ти, дуже виявилася гарненька, тільки уразлива. І ми в пологовому залі лежали з нею (вона, щоправда, на відстані) десь хвилин тридцять, сорок. Потім прийшла дитячий лікар, і ось я розплакалася. Вона сказала, що в мене роди патологічні, зрозуміло, вони не можуть не відбитися на дівчинці. Вона втомлена, ще синенька, дуже була обкручена пуповиною, їй потрібен гарний відпочинок. Я, звичайно, у сльози, а дитячий лікар повернулася й пішла. Тут ніколи церемонитись. Таму я тебе прошу все взнати у лікаря про дівчинку, бо я лежу, не підводжуся...
А то якоїсь осені поїхали картоплю копати до цвинтаря. Там нашій сім'ї ще соток п'ять вділили. Мати то вже зробилася така поважна, у всьому широкому. Це їй у лікарню скоро треба. Ну то вона там їсти зготує, постелить рядно під сливками й махає мені, щоб ішла. А тоді вже скаже, щоб я гукала копальників. Бо їй кричати не можна.
Ну й коні собі обідають. Такі гарні, вгодовані — шкільні вони. Це дядька Візнюка впросили, щоб поміг картоплю одвезти. Та й знов копаємо. Я гарненько картоплю визбирую з-під лопати, аж коліньми рачкую. І все чогось на матір оглядаюся. Чи цс так хотілося бачити, яка вона гарна, чи страх у мене такий був за неї — сама ж вона тамечки.
Але й справді бачу, матері погано. Набік перехнябилась, сидячи, однією рукою попід живіт узялася. Я в крик і бігом до неї.
Коли й жінки, покидавши лопати, за мною, випереджають мене, і вже матір на воза садовлять, щось Візнюку набалакують.
От тобі й на. Це і в мене сестричка чи братик буде, од вітчима. Стою, всіма очима на матір видивляюся, хай би вже хутчіше везли, щоб їй менше мучитися.
Вона, правда, ще при добрій пам'яті, мене отак підкликає і в долоньку щось тулить й пальці мені згинає. Гроші ж, бачу.
— Однеси Марусі, сусідці,— і пальці в неї такі вогкі зробилися враз, холодні.
— Добре— кажу.
— Бо ним не хочу передавати,— це про вітчима.
— Добре, мамо,— ще раз кажу.
— Здається, нікому ж так нічого не винна,— вже сама до себе,— тільки Марусі."
Й одкинулась головою на подушку таку, з сіна вимощену.
А ми з вітчимам пооставалися,— жінок десь двоє з матір'ю поїхали,— картоплю на купки зносили та картоплинням вкривали: дощем уже запахло"
Там було ще трошки написано, дрібніше, але вже боявся взнавати, що буде далі. Бо це таке, наче неправда. Коли людини вже нема, яка це писала. Або ще правдивіше за правду. Й уступивши в якесь аж золоте, бо тирса була під ногами, мабуть, вітром порозмітувана, ще й з ветхими будиночками подвір'ячко, вирішив дізнатися про тих людей.
тої осені якесь все таке було. Підвода, везучи матір, перекинулася — коні злякалися трактора й виперлись дишлем на тин.
То матері наче й нічого. А їздовому кепсько: на очі почав слабувати. Я його часто бачила, як він сидить під хатою. Й геть, як дідусьо, зробився, вітається з усіма...
v
Чого було їй зриватися — спитай-но йди. Бо ще по хаті тими ногами володала — то що, мало? А так щоб на буряки чи там на танці який раз піти з дівчатами, про це мови не було. Аж зло брало: уткне свої ступи в тісненькі чобітки з халявами-панчохами, тільки коліна видко, і то вже тобі добре, хоч і пече,— та вона ще рукою за одне стегно вхопиться зо зла і здушує, наче кров не пускає в литку, а затим нагнеться, скільки шиї стачить, і роздивляється — тіло ж молоде, хоч обкутуй. Ці вечори їй добре в'їлися — життя записуй. Але ж як ці ноги такі, то куди з ними — вже й по роботі, вже й по танцях. Ні, раз була вийшла в поле, а назад то везли — не вени, а кендюхи поробились; взяла б отако й поодрубува-ла Як воно вже надоїло — не кажи. Тільки бабу Богиньку й слухалася: не давай різати ноги, бо вмреш; їй чогось і самій охота була так думати, що це дай волю, то покалічать. І буде тоді. А так хоч якась надія була — може, само мине.
Вона сміялася, чого це їй перестало пекти десь на другий день,— цс що бородатий приходив, того, може. Якісь у нього там свої клопоти — і це що через дорогу живе, то прибіг, чи якої хвороби,— просився і в матінку, і в голубочку, про все ж так розказував та в очі дивився, а їй аж страшно робилося — в селі котре балакає й в очі дивиться, то й не дивина,— чуже ж воно, хоч і люблять там його за ці фокуси, що він з жінкою на сцені виробляє, та ще й дітей понаучував зі школи. А їм то що — дітки, такі довірливі, й ночували б у тому клубі: взяти оно Ярининого хлопця і вчительки з Закусилівки, що Кащук прізвище,— чого вони тільки на сцені не витанцьовують, а Ірин ще й персня мідяного на руці держить — блищить у зал, очам ради нема. Правда, вони всього два танці й уміли — скільки вони там могли научити.
Марія все пробувала розгледіти ту його жіночку — на сцені то годі й думати,— а так десь, на вулиці чи біля клубу, але ж як воно нікуди не висовується, в тій хатині все, та в хатині. Не знати, як їх Терещучка й повміщала на своїй половині — ну це їм така квартира, бо другої не було. Щось колгосп думав там давати, але як така сварка сталась і всі посердились, а вчителям то вже давно не до душі ці вистави були,— от тобі й життя вийшло. Сікорська то їх і жаліла обох, та ту жіночку найбільше, хоч до ладу й не разгледіла — дівкам то не дуже й вірити хтілося, що вона набагато старша од бородатого, і це він її так возить, без розпису. Але який кому клопіт — як вони скільки сіл поміняли, містечок; є, що людям і так жить треба.