Я люблю розмовляти, для мене це все, скільки ще часу залишиться, скільки можна розмови; навіть більше, ніж усе інше, що може бути потім...
...і справа не в тому, що мало щось відновитися, повторитись, воно могло, але це не мало ніякого значення, бо все розчинялося в іншому світі, хай навіть у тому, за вікном. Це, може, те, чого він не розумів. Колись хтось будував за всіх і для нього. Приходить ця холодність, мармуровість, жорстокість, і треба це чимось означити, якось назвати. Треба сказати, що народжується мистецтво. Хтось якось назве, він був спокійний. Таким було все і вранці, листки, краплі, запахи, коли він стояв біля дверей готелю на маленькій площі. Голуби перелітали десь з-за голови і опускались на карнизи філармонії. Відчувалась вода, може, велика вода, і це була правда. Тут вона протікала, звалась рікою, в горах ішли теж дощі, вода йшла каламутна, глиниста, тримала в собі гілляччя обсмоктане, палиці, дощечки. Це вже не в горах бралося, десь недалеко, змивало з берега, будівництво десь абощо. Тіло звикало до нового, а там, за спиною, ще всі спали. Були тільки цигани, двоє, чоловік і жінка, двірники, перемітували листя в калюжі, а потім з водою гнали далі двома деркачами. Листя втрачало свій колір, вигляд, молодий циган більше стояв і балакав, ніж замітав, жінка мовчала і піала листя з водою. Обоє були в синіх болоньевих куртках. Ще вчора говорилися ці слова, це той професор чи хто...
Ти робітник, я розумію, тобі ще пройти, і ти пройдеш через стадію інтелігентності і знову відчуєш себе мужи-ком, тільки не спіши, це прийде само, я вас таких багатьох знаю, від вас багато залежить...
...от тобі й ранок, якого чекав, несподівані голуби, спробуй отак пройти, мужиком. Так як було колись з іншими, що
він знав, бачив. Кортовий костюм, чоботи, велосипед у руках. Так хіба чи без велосипеда. Можна й без. Треба думати, що це щось випадкове, не було ніяких розмов, тільки йому, для нього тільки, ніхто нічого не говорив. Отже, й вчора не було, і вони не приїжджали сюди, не вйщджали звідти, звичайний перебіг думок, перенесення себе в інший світ, вигаданий. Але все ж це було правдивіше, щиріше, простіше, ще якось, краще, близькіше, про мужиків. Не таке, як те, нічне...
Такий ти колючий, і в очах наче зло живе, але ніжний, мені з тобою бувало найкраще, мабуть, пі один чоловік не вміє робити того, що ти. А потім знову холод, і я тебе боюся"
...це звідти, з нічних розмов, з незрозумілого. Нічого, минеться, потім стане легше. Мужик. Але легше не стало. Хіба легшенько, як бабуся казала. Він нікого не знав і не хотів узнавати, якісь художники, двоє з бородами, один так просто, жінка, удвоє старша від кожного з них. Ніхто нічого не малював, не балакав про це, приїхали пити, їсти, і все інше. Ви чому не роздягаєтесь, таке сонце, а ваша шкіра створена, щоб вбирати засмагу. Але так було краще, в грубуватих штанах, босому, без майки, якесь дивне прилучення до цього рельєфу з горами, покошеною травою, вербами по два боки струмка. Жінка-, вона запитувала ввечері в готелі біля високого фікуса, дивилась на нього, попіл падав на килим, і розмовляли...
У цьому є свій смак, і в таму, що ви мовчите, і що не хочете засмагати, як всі. Може, стиль, виклик, сором. Я думала, такий образ — в горах людина, чорні засмаглі плечі і зовсім білі }іоги. Пальці, змучені в чоботах, шкіра поморщена, як після прання. Справді, вам нічого боятись цієї погоди, ви створені для країни дощу, я бачила, як ви ловили губами дощ, безпосередність і щирість — такі ваші межі в безмежному*,
...але той, бородатий, товстіший, сподобався. Теж мовчав, але коли підійшов той дядько і двоє інших почали огризатися, що не обсмикували вони сіна з копичок, не вони, хтось, а потім — добре, нехай, ну то й що, згребемо знову, попідтикаємо, все, добре, годі. Щось промовив убік, сказав, тихо так, сховавши очі, і всі вмовкли, слухали, що каже дядько. Перший, на кого хотілося д и витися і слухати, скільки треба хай би отак говорив, примовляв, підтикаючи паличкою вистріпані віхті сіна Не бачили вони, не знають, не смикали, аякже, а це що, а цс, а ось це, я його смикав чи яка хороба. Потім бігли до містка, затуленого вербами, бо пішов дощ, там десь тулилася будка, до якої всі поприлипали, під козирок даху, навіть вологий одяг пахнув, так тісно було, і так всі понагрівались. Так смішно бігла та жінка, старша. Вій її побачив, ніхто ж не задумувався, як бігти, бігли, та й годі. Тепер біля фікуса щось інше, так, як і завжди. Немає розгубленості, немає пігментних плям на стегнах, які розгойдувались від бігу, самі в себе занурювались. Хотілось побачити знову, як це було тоді, ну хоч би й дивлячись у вікно, за яким вечір, але не виходило. В цих коридорах, у цілому місті жило просте, людське, беззахисне, але впевнене; тиша, якась змова проти того, що було за містом, у горах. Цс було добре. Не треба мучити себе, якийсь ще час живе уява, продовження, потім одвічне це, розмови, може, терпке на дотик листя фікуса. Дядько забувся за своє сіно, сміявся, розставляв руки, показував на жінку, питався, хто це така чорна, велика, з яких країв. Курили з дядьком під козирком. Ота менша іще нічого, а ця не знаю, таке щось. Розказував, щоб тільки Юр чув, ніхто. Вона тоді теж мовчала, ні, було, розмови пошепки з тою жінкою, старшою, щось таке помічав, старша багато розказувала їй, водила долонею по її шиї, масаж Тепер у готелі він побачив старшу, а тієї ще не було, питати ніяк, ніяково. Дядько дістав цигарки, питався про сірники, тягнувся сигаретою до вогника.
А, це в тебе ці, закордонні, і в мене позаторік були, дочка привозила. Такі, тріскаються, сірка розлітається, плаща собі попалив отуто, на грудях. А оця-го, менша, це твоя, хіба ні, дебела дівчинка, нічого, але гляди, бо та, здорова, з'їсть Ті, бач, як тулиться та прибалакує. Хай держиться молодших, це не діло. Моя жінка отака розумна була, все до старших. А ті й научать, але й переучать...
...вона вже йшла коридором, дивилися па неї, Юр хотів дивитися на жінку і на неї. Така домашня, тепліша, ніж учора, короткий пухнастий халатик, червоні плями поверх колінних чашечок (сидіти з перехрещеними ногами шкідливо, кров застоюється, розповідала жінка), так можна йти після сну, після чогось втомливого, але приємного, і знову ці рухи, які Юр називав таємницею. Порухи пальцями в її бік, вітання, я тут, я жива, нічого не трапилось, а як ви без мене, були розмови, я перешкодила, але сприйміть усе так, як є; сонна жінка, яка всім потрібна, яка знаходить сили для всіх і для всього, і кожен з вас, хто стоїть отут зараз, знаєте про це. І її мовчання було більш таємничим, багатозначним, не таке, як його, Юрове, бо його вже хтось намагався пояснити, збагнути, і комусь це могло вдатися, грубо, відверто, не так. Те ж саме і трохи згодом, за вечерею, хоч трохи більше холодності, якою, хочеш чи ні, теж поймаєшся, думаєш, що створюєш разом з ними ось таку таємницю, і більше навіть таємницю для когось, хто дивиться, спостерігає. Нехай це буде всього лиш відповідний настрій, маленький офіціоз, у житті доводиться пережити один, два, три (і годі) таких вечорів, чи ранків, чи полуднів.