Ярина вже до східців бралася й добре тепер знала, що забалакає до Лагутихи Ленки. Т£юхи стаючи вбік, щоб черевики Андрейові — щось Женька дала на ноги,— обшкребти, й тепер навіть добре бачила бабусь оцих, трохи нижчих од себе, які доводилися їй тітками, й що вона подумала, ще трохи, набираючи собі часу перед розмовою з Ленкою: це якби вони знали, про що вона згадує, то їй-бо, як на злодія подивилися б. Але їй такі довгі дні ще ніколи не були, як це тепер у материному селі. Наче ж і бігати треба, а їй усе, як у сні: ніг однаково вже не чує, носить нею, як сновидою.
Вона й за цей куліш у руках подумала; то виходила із старої хати — ще пара вставала, а це вже у руки не так пече. Ото будуть холодний куліш сьорбати!
Лагутиха й справді так ізненацька до неї підвела голівку свою красиву, розкутану трохи, каже-. "Якби це ви не вбізвали-ся, Іра, я й-бо вас не взнала б". Але Ярині була інша втіха — їй треба ще осьо на столи нести. Вона потім побалакає. Бач, справді не впізнала, вже ж легше. Ярина верталася знов на кухню по страву, то тепер сміливіше озиралася на веранді, ну то й Лагутиха не минала її очей, аж просилася усим тілом: я вас знаю, Яринко.
Дивувало Ярину ще щось таке нове: й боятися то вона вже нічого тако не боялася, але ж тобі хіба не страшніше робилося, що десь мають посідати балакати — й про що вони почнуть говорити? Не думала про те вона, що це така може бути радість — минати цих-о людей й уже нічого тако не боятися. Але це їй так стало якось немов легше, а що Ленка так думає, то вона знати не могла. Хіба візьмуть почнуть балакати: "А знаєте, як це колись я ходила з Гаиею в Андрушівку свідчити на вашого Василя?" — то що ж, вона тобі стане кивати, що знає, та й це така тобі буде мова,— або та візьме спитається: "Як це подумаю, як мій Василь доганяв вас із Ганею й хотів віддячити?",— й цього не буде, не думай, а тільки ж де ти подінешся з цими думками, одна така буде мова — вклякнеш та балакай, до чого де доведеться; то скільки не думай, тобі ой не мине цеї зрадливої втіхи: що треба ж такими чужими на цьому світі бути, скажи ти. їй ще аби не забутися за цього сина, де він там дівся; бо йому це якесь, а свято, що він ще за дня ухопився носити Біженчисі гарбузи,— ну й, проте, заробив торбинку якусь горіхів; вона думала сердитися на нього трохи й не знала, як о, заробив у цеї п'яниці, г-ой, тобі треба?..— але далі їй одлягло, хоч вона синові не забула сказати, як у війну, коли німці бомбили, вона прибігала до них і випрошувала матір іти до неї ночувати, а мати брала і йшла, думаєш що, а вона сама з Ганею й Женею оставалася — думала, лопне. Його так цікавило все сільське — десь тобі, як приїдуть коли у село, забреде, вже з кимсь познайомиться й радий такий,— як у Кодні оно позавчора вона його хіба не вилаяла: серед ночі приперся,— ще десь наб'ють, то будуть тобі походеньки. Якесь горе для неї: що йому закортіло, поописував тих людей, а вона тепер боїться й з'явитися в рідне село, вона синові каже: пиши осьо за Яроповичі, а тих не чіпай, бо дадуть.
"Сама б тобі щось розказувала, але ж як тебе цікавить таке щось, нікому воно не потрібне,— люди вже позабувалися все давно..."
Через те вона думала вже за сина більше, щоб десь його напитати, хай би був коло неї. Й трохи зраділа, що він тут крутиться,— вона їх обох із Андреєм побачила з чарочками в руках.
— Чуйте-но цюди,— Андрей їй не давав увійти до старої хати з маленьких сінців, аж вона по-дівочому якось попробувала укрунутися ("А, йдіть, Андрей"),— я осьо Славці кажу, слухайте й ви, що це воно буде, як ми перестанемо їздити їдне до одного?
У сина трохи виливалося з чарочки, як він лапав другою рукою ці обтесані сокирою й пофарбовані одвірки.
— Ми будемо приїжджати — може, осьо роботу поміняю.— Щось дуже в Андрея допитується за це дерево, як він робив: "Не питай",— чула вона Андрейові слова; а потім уже, як з чужини якоїсь, Андрей обзивався: "Що ти знаєш?*
"Нащо ти його чіпаєш, п'яного",— хотіла Ярина братися за синову руку, але вона побоялася б на Андрея таке вголос казати; хоч стоять туго, та й хай би стояли, аби вони туди до бабів не повилазили, такі веселенькі.
— То пий уже, чи чого ти її тримаєш? — не так уже сердито обзивалася до синуня: не має десь лазити з хлопцями по селі, то тут побуде. її душа трохи оддобріла, бо син біля неї. Вона знала, що б це їй син сказав,—тільки бликнув би, як батько, але ж при Андрейові не попробує сказати; й вона дала собі трошки волю.
Ну добре, постоїть тут біля них, як цей Андрей не пускає,— хіба не добро тобі, що тако родичі позбираються й стануть балакати; мусиш уже й це терпіти — що на п'яну голову; не так було ще за її дитинства, коли вони збиралися до дідуся в гості: їх шестеро, без матері, тіток у неї було, й один дядько Кость, що колись їй був чоботи пошив на одну колодку, і в кожного дітей по багато, це тільки вона одна, "ідиниця", була у матері, й це як посідають їхати кіньми на санях, то вже всі бачать, яка дружна родина.
Вона й головою пробувала цього одвірка, що син його типіро рукою лапав, і не могла розібрати, що це таке з нею, ще їй такого ніколи не було, щоб дерево каменем якимсь ставало; хотіла вона розпитати в Андрея, коли це він стару хату встиг перекидати, але хіба він тобі що скаже; ну та од тверезого й зовсім слова не почуєш. Женька осьо біжить, аж стала навпроти, так їй дивно зробилося бачити їх навстоячки вкупі,— й дивилася Яринка на неї аж весело; до Женьки нічого якось зразу й не доходило, дивилася — й мови не треба іншої, та горошинка на оці, ще з давнього часу, казала: диви-но на них. Аж гарно Женьці, як так з горошинкою, наче молодша. Вона у цих валянках шитих, у Андрейовій тілогрійці з блискучими, аж твердими петельками така робилася Ярині товста, та ще на ці пальці порепані й наче обварені гляне — аж хоче сказати: "На що ти перевелася, сестричко".
Але Андрейові, вже щось не той — бу-бу, й Женька далі побігла, не знати на кого сердячись, аж до неї як-то чужа обізвалася, що там треба ще щось бабам уносити, бо так вони з цими обідами і до вечора не впораються. Вона з хати старої вибігла без нічого — чи щось там не доказала, Ярина вже не могла вгадати, але Женька з себе вже на ходу смикає тілогрійку ("Чуй-но, Іра,— з такою виною у голосі — я ж забула Гальку Милошичиху покликати; я переказувала,— й мені геть з голови, що вона так не прийде; дивися-но, що тут, сама, а мені тра збігати"); такі ці всі тілогрійки похожі — що її, що Андрейова, позасмальцьовувані на грудях і попроривані де-не-де, аж їй самій охота була подумати, що їй син наговорював звечора, що то з того кожуха, якого колись, як батько помер, віддала вона дідові Максимові, але й дід помер, і вже вона справді того кожуха ніколи не бачила — думала, десь тако валявся, як це їй син каже, наче якась тілогрійка, обшита матерією, може, з того кожуха, але він сам точно не скаже, налапав таке як з кожуха обрізки,— то й, може, правда; але що вже за того кожуха думати, вона б це тепер не дала, а тоді хіба знала, яка їм ціна буде, цим кожухам.