Вже й Оксана, вихопившись з котрогось кінця полігону, летіла до нас, а команди вистрибувати не було. Мабуть, той капітан добре розсердився. Але Забожкове слово вирішило все: він з хитруватою посмішечкою стрибнув на землю і поволеньки, оглядаючись на кожну машину, подибав туди, де ніяк не могли розібратися,— і ми почули хрипкий голос
карячкуватого капітана: "Шикуйся!"
Виставляти бали, сидячи поряд з оператором, який піднімав автоматичні мішені і керував отими фанерними чоловічками, що з'являлися в ущелині біля підніжжя пласкуватих гір (поки він чимчикує, треба в нього поцілити),— діло нехитре. Посиджу, а там, як хлопці поодстрілюються, і собі спробую: комісарові треба показати клас.
Але, знать, не судилося. Чую:
— Комісаре, давай-но я повправляюсь, а ти біжи подивись, що там з тим мотоциклом.
Та що там може бути, бадилина попала в колесо. Якби ж я в тих мотоциклах розбирався.
Ступивши на безтраву сушу — скільки людей перейде, перебіжить, хіба ж тут що ростиме,— я подивився через усе поле й завмер. У цій тиші я навіть не почув, як бахнули.
зачиняючись, кріплені на пружині двері; короткі черги нагадували стрільбу з дитячих пластмасових автоматів.
Безвітрий простер, у який так необачно потрапив я (міг же сидіти в будиночку і вбивати поглядом кожну мішень, поглядом це найлегше вдається), мовчав, бо що ті постріли для нього, і я подумав, що так десь і мають народжуватися пісні, які хвилюють серця довгі століття. Тут ніхто не заважатиме, стій і придумуй.
— Допоможіть підштовхнути,— чую, мов з висоти, і простір потроху став звужуватися.
Це я чи не в дитинстві міг бачити свої ноги, як отепер: біжиш, допомагаючи комусь вибратися під гору на веломашині або самокаті, а з-під підошов стріляють сухі грудки, бадилля.
— Сідайте! — ще одна команда, яку хоч-не-хоч, а треба виконувати.
Зупинилися далеко від табору, не злізаємо, втримуючи рівновагу ногами. Звідси не видно укритих брезентом машин, і постріли — все одно що старий горох у глечику торохтить.
— — Тут усе пахне, ви чуєте, сержанте?
Я чув ще раніше там, ззаду, звідки постріли. Тільки до запаху трав і сухих дощаних стін будиночка домішувався пороховий дух.
— І вас не лякає ця тиша, оцей сухостій? — Щось вона таке говорила давно про волю, простір, що хоче бути одна, але ні, не згадаю.
— Облиште, сержанте, помовчіть.— Я знаю, що вона боїться.
— Вам не здається, що нас переслідують? — Постріли, чути, дужчали, і я вже уявив, як це могло бути: кулі рвуть тканину на спині і вище, біля погонів, здіймаючи легеньку пилючку. 1
— Поцілуйте мене, сержанте.
Вже ціла черга прошивала мою спину, і з горла хапався крик, але я тільки застогнав, зціпивши зуби.
— О,— вона щось хотіла сказати, і я побачив кров на її маленьких вустах.— Де ви були раніше, що я вас не знала?
— Там,— спробуй вгадати, де, як такий світ...
— Я знаю, вам подобається моя мати,— це вже схоже на шепіт, і він доречний цілком, бо зробилося тихо, страшно тихо.
— Ви помиляєтеся, ніщо мені так не миле, як цей вечір, і ця трава, і ті великі чубаті птахи, що геть пообсідали обрій,— де вони там, і з яких країв ці гості?
— Що з вами, сержанте?
— Просто я хочу побажати вам більшого щастя, ніж можливо в людському житті.
— Неправда, ви приїхали погратися у війну і думаєте, що це все — тільки це, а більш нічого.
Якщо це правда, дівчино, то хай воно так і буде. Я ж безсилий тут будь-що пояснити.
— Ідіть тепер так— Вона шукала пучками ранку на маленькій припухлій губі і, здається, плакала.— Я не хочу, щоб нас бачили вдвох.
Убгавши під руку панаму, йду.
Приємно відчувати, що твій підводний човен зринає вгору, все ближче до поверхні, світла більшає. Ти повернувся з далекого плавання: ти майже вдома. Але ще треба перейти оце поле, двір, чи що воно. Таке якесь тверде й сіре, і ноги липнуть. Стежка, дорога... Бач, приходить пора, коли треба ходити просто заасфальтованою землею. Ні стежечки, ані дороги. Час пік.. А назустріч люди. Чоловіки, жінки, та ще діти. Немов у кіно, йдуть і одне з одним не балакають.
А ж це чийсь голос:
♦А, комісаре, ти де це ходив, що я тебе з обіду шукаю?"
"У редакцію їздив, до капітана Лакатиша",— пальці намацують у кишені гладенький цупкий папір — рекомендацію-характеристику за те, що так справно й багато писав для
армійської газети.
♦То ти так і не надумався?" — той же голос
"Про що ви вже домовлялись?" — інший, жіночий, аж
заколисує, голос.
♦Хочу, щоб він залишався на офіцера, але щось нічого,
відмовчується",— не те щоб конкретна, але й доволі вичерпна
відповідь.
♦Нехай ще подумає",—категоричність, вагання, навіть спроба щось передбачити, і довго всі після цього мовчать — може, слова якогось прагнуть.
♦А я думаю, Анатолію Васильовичу, з нього не буде офіцера",— увірвався ще не чутий, схожий на дитячий, голос — спершу дитячій, а потім повнішає, сріблом обростає.
♦Він вам справді пропонував залишитись у армії?"
Поряд ще тільки ці два голоси, третій далеко, не видно, не чутно.
♦А може, мамо, товариш сержант надумається і ощасливить армію довічним перебуванням у ній?"
— "Ваша журналістська місія вже закінчилась?" — знову до мене, хоч перше бажання було заперечити дочці...
І те, що дощ, і нема коли, й настрою катма — усе докупи. Було, вже виглянув з дверей вокзалу — площа в сутінках дощових, по обидва боки обставлена будинками, що й крізь водяну завію червоніють то стінами, то підмурівками — такий камінь, мабуть,— люди, котрі сміливіші, снують вряди-годи,— і знов одступився, де не так тісно.
Хоч я й люблю під дощем побути, а це як відрізало: не кортить. Притулився до стіни і слухаю людські голоси.
Та ще цей сержант. Мені додому, а він з відпустки. І нам, вважай, по дорозі. Притерся ближче, тарабанить:
— Чого ти бігаєш, у мене все є. З дому везу торбу. Давай постоїмо, побалакаємо.
Цс такі поїзди, я їх знаю. Довго, з частими зупинками ідуть, вагони майже порожні. Потім буде так: він, вирвавшись із якоїсь ущелини, мовби зітхнувши, набиратиме швидкості, і вже ніщо його не зупинить. Можна подумати, що це йому, а не мені, додому. Настирний такий.
Ссржант-прикордонник розклав на газету (у сутінках важко розібрати назву: обласна, либонь) свій домашній харч. Мовчить і дивиться у вікно: увірветься трохи світла в купе, і я бачу його бліді горбкуваті вилиці з високо підбритими бачками та зчіплені між коліньми худі пальці.