II
Ми йшли з таджиком Саїдбеком Шаріфовим у майстерню своєї роти, і я думав, що на світі було б ой же сумно, якби не оці маленькі люди.
Саідбек любить порозказувати, що в нього за "біда" була.
— Я, товаришу сержант, малий, метр п'ятдесят. Якби на два міліметри менше, то в армію не взяли б.
Таке, наче він дивувався, звідки оті два.
Вже скоро й вечір над батальйоном зрине, такий, як і всі інші азербайджанські вечори цього військового року, коли не знаєш, чи буде завтра сонце, чи впаде дощ.
— Агов, старий, то як це там в тебе вийшло з тим генералом? — запитую в Саідбека й аж плечима ворушу: так немов серйозніше.
Ця історія в бригаді оскому набила всім, але ти йому моргни, то він і зо сну кинеться розказувати. Бач, прославився.
— Я йду, товаришу сержант, а він стоїть,— одхекуючись, погукує мені в спину Шаріфов.— Я йду, а потім, як написано в книзі, перейшов на стройовий, а генерал стоїть, товаришу сержант, і дивиться, а потім питає, хто такий, дати йому відпустку, що так гарно ходить.
— Якби ж це дали,— кажу через плече, і чи то мені сумно зробилося, що оце він візьме й поїде, і дивно, що так воно все обернулося, чи так якось...
— Як ви кажете, товаришу сержант? — пробує він забігти наперед, наздогнав-таки.
— Забожкові не забути б сказати,— нагадав я собі, та й щоб він почув.
— Ви, товаришу сержант, скажіть старикам, щоб шапку мені на очі не натягували і не сміялися, що я малий, товаришу сержант.
— А чого тобі боятися? — заспокоюю Шаріфова.— Ти ж у нас майстер на всі руки.
— А лейтенант Фомін, товаришу сержант, нахиляється наді мною і каже, як діла, рядовий Шаріфов, і мені страшно робиться.
Нічим його втішити не годен, самому колись довелося дрижаки ховати в холошах.
І чого б воно? Чоловік як чоловік, хіба здоровий; хоч би який здоровий та високий у роті трапився, усяк йому до підборіддя чи й сягнув би.
Забігло нас тоді троє новеньких сержантів — щойно з траси — в роту, бігом до тумбочок, рушники та мило в руки, голодні, запилюжені, а він од дверей канцелярії: здрастуйте.
— Оце такі командири,— реготнув, не реготнув, а якось бгикнув, і на обличчі посмішка така собі.
Чомусь злякалися, і дійшло до нас одразу, як це бувалі на хлібах солдатських хлопці затушковувалися, никали очима поза спини один одному, коли він зненацька появлявся.
Ми ну обсмикувати свої вибілені сонцем та набиті пилюкою і пісковою прохолодою курсантські курточки, запопадливо шукати тремтячими пальцями гаплики, а він, поглядаючи згори поблажливо-іронічним поглядом та потискуючи злегенька м'ясистими пальцями алюмінієву ручку дверей (я це добре помітив), промовляв отаким добреньким ГОЛОСОМ:
— Ну, ходіть, ходіть, потім побалакаємо.
— Сьогодні ще підемо в столярку капітана Духовича за дошками.— Я намацав у кишені записку від замполіта батальйону Забожка.
— Підемо, товаришу сержант, я малий, але в мене руки Дужі, я багато донесу, товаришу сержант.
— Та донесемо, було б що.
Шаріфов, мабуть, подумав, що така нагода побути зі мною та побалакати хтозна чи випаде, і завів своєї.
— Ви, товаришу сержант, скажіть старикам, а то я вчора плакав.
— Ще раз заплачеш мені, пошлю в наряд на цілий тиждень.
— Не маєте права, товаришу сержант, підряд не можна.
— Ага, закони знаєш,— навмисне грізно гукнув я,— але є закон, про який ні в якому статуті не пишеться.
— Не може такого бути,— перелякався Шаріфов.
— В армії ні за яких обставин не плакати.
— Єсть, товаришу сержант.
Веселий настрій ізнов до мене вернувся, хоч я й знав, що воно ненадовго: погода робилася така собі, ніяка, а в армії у мене від погоди настрій мінявся...
— Нам би дошки сьогодні добути.
— Добудемо, товаришу сержант.
— А розпиляти це вже так, абищиця.
— Розпиляємо, товаришу сержант,— не вгавав Шаріфов, його, звісно, погода обходила краєм.
V майстерні, за дерев'яною перегородкою, ми дістали з-за верстака великий листок фанери і заходилися його згинати.
— От тобі й трибуна, в жодній роті такої не буде. Дивина, лежало непотрібом у закутку, а тепер он як знадобилося.
— Я її, товаришу сержант, покрию клеєм, я знаю як, а потім лаком, і вона буде блищати.
Якісь там секрети, а ні, то сам вигадав, такі малі вдатні на все
— З блиском, може, і почекали б, а тепер аби стяжки зробити.— Фанера щоразу випорскувала із рук, аж зло брало.
Затишно у майстерні,— по один бік верстати, двигуни, повно залізяччя всякого, а по інший хазяйство дерев'яне,— і вже сюди закрадалася вечорова прохолода, навіть руки мерзли. Я дивився, як вимахує молоточком Шаріфов, і робилося мені, як уві сні,— і іемов отой молоточок забиває цвяхи в загусле повітря, а не в дерево, і кожен цвяшок зблискує у ньому маленькою зірочкою. Десь угорі, під самими кроквами, забилися крильцями горобці, мабуть, полякалися нас, та все не могли вирватися надвір у розчинену браму.
Як у храмі, подумав я, у збірно-розбірному храмі, який хоч і враз можна повантажити секціями на машини і повезти, куди накажуть.
— Ми в армії, Шаріфов.
— Що ви сказали, товаришу сержант? — уважно подивився малий тесля.
— А, так собі, понавидумував усіляких див, а за дошки
й забувся.
— Нічого, товаришу сержант, дістанемо й розпиляємо.
— Напишу я про тебе в газету, Шаріфов, пошлеш у свій Таджикистан, щоб читали.
— Не треба в газету, товаришу сержант, з мене будуть сміятися. Напишіть, товаришу сержант, на радіо, хай передадуть, батьки зрадіють.
— Надруковане — це тобі не сказане, усякий повірить.
— Не треба в газету.
Малий, а впертий,— це б я ще думав, куди воно краще, на радіо чи в газету.
Трибуна вийшла така собі, нічогенька. Шаріфов став за нею, зіп'явся навшпиньки, але хіба пів стриженої голови тільки виглядало, і я аж зареготав.
— Фомін не любить стояти за ірибуною, товаришу сержант.
— Ай справді.
— Він любить ходити і говорити.
— Ти бач, а мені наче й забулося.
— Капітан Забожко буде виступати за нею,— засміявся Саїдбек.
— Рядовий Шаріфов, не зловживайте моєю добротою, а також відсутністю згадуваного вами начальства,— гукнув я з іншого кінця майстерні.
— Не буду, товаришу сержант! — вигук у відповідь, і виструнчився ж, мало не перерветься: помітив, що при мені можна трохи похвицатися. Півдядька, хіба ні. Десь же двоє чи троє діток чекає, та ще жінка на додачу. То виходить цілий Дядько. Того він і за ті два міліметри переживав, неборак