Ноги босі телімпались аж тітці по коліна, але не мерзли, було так тепло та приємно під кожушаною полою. Дівчата позасинали, дощик утихав. Одній Яринці не спалося, все думала про
тітку Ольку та про Роздоли. Та й собі заснула. Добре спали і все проспали. Снопи на них попадали, і було тепло і затишно. Коли чують, хтось коло них хіхікає, а потім і добре розсміялися. Ой, дівчата, вставайте, уже роса спала. А ми вже із села прийшли, а ви ще спите. Ну та надощлива Малашка, чорти її принесли, аж присідає — сміється, це вже буде знати все село. Повилазили з-під снопів, аж дивитися не можна, сонечко так у очі прямо світить. О, це ще хто там під одіялом. Ой, людоньки, чи ви бачили, Яринка. Чого тебе чорти сюди принесли? Мати цілий вечір надривається, гукає, гука. А вона. Ну посміялися з них. Чуєте, там уже Марина ззаду йде. Ну то що, побачить свою радість. Ну мати їх усіх трохи полаяла. Я, каже, цілу ніч не сплю, думаю, а може, її і в баби нема, тоді де буду шукати. Ну хоч натерпілися стида, але цілий день працювали, де тільки бралися ті снопи за ними. Як почали зносить та складати в півкопи — ох і наскладали, кінця не видно було. Яринка не відставала, бігала, снопи носила, бо складать не діставала. А після того частенько виходила на поле підміняла матір. Тільки на ніч не виходила, бо попало не за сало і огірки, а за одіяла. Знайшли дурну, докоряла мати, ще потрібно було і подушку взяти. Бригадир каже, не сварись, Маринко, вона в тебе добра, вчора навіть грушами вгостила.
Ну і Яринчині батьки пішли на роботу вже в колгосп. Робили і заробляли, не менш одержували зерна і всього, як було, із свого поля. А тут і Яринці хочеться на роботу, і нікуди не приймають, а дуже ж хочеться, бо платили гроші, а як їй хотілося тих грошей! Одне слово, їм, малим, хотілося на роботу, і вони бігали на наряд у колгосп. Там дівчат, жінок багато, а їх, малих, і не видно, вилізь наперед — іменно оді шлють додому. Але там якась хата розібрана була, то вони брали цеглини, в сажі такі, і постають на них, і їх уже видно. Бригадирша була комсомолка, то вона їх відрахує, і вони бігом за людьми, сідають на вози і гайда в поле, на буряки. Яринка вміла сапати все, бо дома навчилась. А як приїде голова колгоспу на поле, як гляне, що й малі є, як крикне, що нащо це ви дітвори набрали, нехай вдома матерям помагають. А за них жінки так оступаються, дивіться, кажуть, вони ж так гарно роблять, так стараються, а ви на їх ще й кричите.
Дивиться, дивиться, а тоді: "О, диви, ще й Миколайчучка тут, а хто ж у тебе вдома, га">. Яринка мовчить, як води в рот набрала. Ото, думає, як він їх запорве цим батогом, але нічого, посміялись, пожартували, та й поїхав. Ну і Яринка вже
ходила, і вся їхня сім'я робила, і сусіди всі їхні пішли в колгосп, і Діти.
А Окраїнець лежав, лежав на печі, а потім не втерпів, і йому в колгосп закортіло. Взяв коні і воза і поїхав по людей — везти на поле. А людям байдуже, що він зроду не держав батога в руках. На Мальованці дорога широка, посередині шосе, і от вони цією дорогою ідуть у поле,— крик, пісні випереджають одні одних. А Окраїнець думає, дай і я покажу, а не знає, чортяка, де соб, а де гаття, і випер їх дишлом в акацію, а праві колеса на канаву, і чотирнадцять душ, і чотирнадцять сап полетіли. Усі повставали, і воза підняли, і сапи позбирали, а Яринка сидить у піску, як мара, очі вивалила, встати не може. Підняли ії> в задник посадили, ноги теліпаються, і ніхто того не знає, що їй орчиком ногу придушило. Побачили баби, що сиділи біля неї, і давай, кричати, що куди її везти, в неї вже піт виступив, а їй, і правда, вже млосно, сонце пече, ззаду курява.
Проте все воно якось забулось, які невдачі чи що там, і так Яринка ходила і на жнива, і горох вибирати, і, бувало, що скрізь її невдачі ждали, та вона все одно йшла. Всі були великі, а вона найменша, і ще й премію дали в клубі на зборах і як зачитали її, то всі сміялись, диви, диви. Отож і радості тоді було, їй заздрили ті дівки, яких батьки не були в колгоспі.
Потім їхній лікар її вже добре взнав, через ногу найдужче вона йому запам'яталась, і забрав у лікарню на роботу...
Й от чого вона не чекала, якоїсь там переміни чи страх якийсь щоб узяв — вона вже таке раз переживала, скільки їй Довелося з вітчимом пожити,— того й діждалася. Викликав їх голова колгоспу в контору й сказав, що так і так, щоб знали, бо я вас посилаю через два дні на курси виховательок на шість місяців, і як собі знаєте, а готуйтесь, дівчата. Яринка то не дуже цим зраділа, бо дітей не те щоб і недолюблювала, але й так якось: сама виросла, кого вона там знала, хіба подружки були сусідки, пограєшся, погуляєш, чи там шматок здору вкрадеш або пирога (вони догадувалися, що в Миколай-чукш є) і преш їм, щоб мати не бачила, і це вже вони порадіють, приймають до свого гурту, а всі ж такі були, що котру не візьми, то бідніша сім'я од Яринчиної, хоч у Яринки й довго батька не було, але хазяйство мати держала, сама все робила — і вдома, й на полі, як чоловік,— а дівки хитрі, ще й часом наб'ють і все на Яринку кажуть "мамина доця".
Але на курси то вона хотіла, скільки ж там вона вчилася: чотири класи закінчила через силу, а на п'ятий рік ходила увечері в школу, їй дали справку за п'ять років. Але школа Яринчина скоро перервалася, ледве закінчила ті класи, а то вітчим уже почав кричати до матері, що їй вчитися, вона скоро заміж піде, і Яринці дуже боліло, але вже матері нічого не жалілася.
А що вона там навчилася увечері — то це така наука, хоч учитися вона хотіла, і їй самій радісно було, як похвалять,— але її в селі поважали, вона й сама не знала чому.
От уже почалася весна; поки вони закінчили курси, їм уже приготували приміщення, розкладачки для дітей, повариху дали, ну й з продуктів дещо. І от від страху коси дибки ставали, як вона буде з цими дітьми і скільки їх буде.
Садочок відкрили в хаті багатого, була і кухня, й комірчина, і їдальня для дітей, спальня була невелика. Викликав її голова колгоспу й каже, що ти молодша, будеш бігати до радгоспу, там і лікарня близько. На випадок чого — діти будуть усякі, і хворі, і голодні, і — давай, дорогенька! Вона перелякалася, коли їй всунули паку одежі, і її вразило, як вона розпакувала цей міх: платтячка з жовтого сатину і костюмчики теж такі. Думає, це ж їх доведеться одягати й роздягати. Прийде додому, плаче. Нічого, каже мати, будеш із собою брати Ганю, а я буду забирати Женю в ясла, тут ближче. Оце то так, Гані три роки, а Жені — два. Мати день у день на роботі, вітчим днями не приходив з поля. От, думає, ударна бригада, ще й цю Ганю тягни за собою далеко.