А то якось пішла Яринка з сусідами в ліс по ягоди, ліс не Дуже далеко, і дуже великий ліс, і ягід було море. Вона хоч і не часто ходила туди, але любила в лісі особливо, як пташки Щебечуть, соловейко витьохкує, аж луна йде. Так на душі радісно, так хороше, де-не-де сонечко пробивається з-за дерев, сосна нагріта пахне, аж дух тобі забиває, а там побачать ящірку чи вужа, нароблять крику, а баби на них лаються, говорять зі злості: "Набери чортів, то й у лісі спокою не буде". Повтікають від них. А тоді вони піднімуть на луну і у відповідь слухають луну, як в раю. Яринка любила назбирати повно, щоб там не взяла, і їсти не буде, аби в кошику було. От уже йдуть додому, парко, тяжко, за старшими біжать, бояться відстати,
і згадала Яринка дорогою, що баба була дуже слаба, дочки коло неї вже сиділи, і мати, чогось стало страшно. Прийшла вона в подвір'я, пішла поза хатою, до калини, щоб подивитися, що робиться в хаті. Та як глянула з-під калини, аж мороз по тілі піщов. Горить свічка на столі! Ох, нема моєї бабусі, сіла під калиною і плаче. А калина повісила свої ягідки зелені, їй хоч би що. Пригадала Яринка той день, як у батькові похорони вони листя лизали на грушах, а тепер вона його не хотіла лизати, бо чогось не було солодких крапель.
Настала осінь, і мати почала Яринку в школу виряджати, і пошила їй з чорного корту пальто на клоччі з конопель, бо вати не було, ну й чоботи дала їй взувати. Сіла Яринка під столом на поперечці і взуває, але бачить, не на ту ногу, знов починає і знову не на ту, а мати стоїть коло печі і душиться зо сміху, а Яринці ж і невтямки, що в дядька Костя була одна колодка, тому чоботи вийшли на одну ногу Тоді їй мати назначила, щоб вона їх не перевзувала, а так і носила. А ще у ту осінь померла їхня бабуся їфросинія, і оце таке було з тими чобітьми і з тим новим батьком. "Ой мамо, мамо, я хочу грошей".— "Де ж я тобі їх візьму в хороби? Он набрала ситцю тобі на сукню, то надоїло клумаки носити в лавку. А ти кажеш, гроші. Як за коробку сірників віддала скатертину на п'ятсот рублів. А вона мені гроші, та й годі".— "То я піду на роботу та й зароблю".— "А хто тебе прийме на ту роботу, ти ще дитя. Іди лучче в школу".— "А на чому я буду писати?" — "А неміч його знає, на чому його писати. Перо рондо є, а ручку зроби з бузини, і чорнило можна зробити з бузини".
Ну добре, візьметься за роботу. І ручку зробила, рондо прив'язала до палички, і чорнила надушила. А мати десь дістала жовтого паперу, аж ломився, такий старий, і вони зробили зошита. Ой, яке ж було їм лихо у школі! Було їх більше сорока душ у класі, читанок попадало дуже мало, доводилось читати і на перерві, і збігатися по двох-трьох до одної хати, аби вивчити урок. ї була охота вчитися, але й падав настрій від цієї біганини за книжками.
Але ж настала вже зима, і сонечко потемніло, зате зорі поясніли, як іскорки, миготять. А ялинки їхні так вбралися снігом, як наречені стоять, дуже вже гарно було біля їхньої школи, кругом ялинки та каштани, липи.
Одного разу заходить до них директор школи, Іщук, і з ним молодий гарний хлопець. Вони всі крикнули "добрий день". Сядьте, кажуть. "Діти, це буде ваш вчитель, любіть і слухайте",— "Мене звати Йосип Петрович".
Всі так зашепотіли — ой, який гарний! Біла сорочка вишита, та ще й поясок з китицями. Вони так полюбили Йосипа Петровича, що їм не хотілося розходитись по хатах. Він їм так допомагав, давав ручки нові, чорнильниці, бо вони носили чорнило навіть у чвертках. Зошити давав. Ой, яка це для них була радість. Що це було чим писати. Вони завжди просилися до дошки; він навіть поправляв їм волосся над очима, а руки в нього були м'які та теплі, аж хотілося, щоб він увесь час їм щось поправляв. А хлопцям він підказував: "А ти взавтра щоб був підстрижений, і нехай краще мати помиє, а то сидиш задзьобаний".
У школу вона дуже любила ходити, букви вона знала, і їй було легко вчитися, був у них вчитель Йосип Петрович, здоровий, гарний і дуже добрий, і клас великий і гарний, і школа велика, в гарному місці; бувало, як повиходять на перерву, а вони ж така малишня була, як саранча, ганяють, а семикласники вже були такі дорослі, що з дівчатами попідручки ходили, то вони повилазять на старі ворота, гойдаються й виспівують пісню, що їх недавно навчили в школі, це була перша
пісня в їхньому житті:
На городі сливка, за городом нивка, там дівчина жито жала, славна чорнобривка,—
вони дуже любили свого Йосипа Петровича, бо в нього стільки тепла було, він їх зігрівав своїми словами, хоч тоді й холодно було в школі, й вони сиділи, як лантухи, повпугу-вані, закутані.
Але пройшов деякий час, і для них сталася несподівана новина. Говорили, що їхній Йосип Петрович буде женитися. Замість того, щоб їм радіти, вони були злі. Вони просто ревнували: як це так, вони його так люблять, а його від них забирає Саша. їхнього любого вчителя. І от нема їхнього Йосипа Петровича день, два і тиждень, нема радості в класі. Прийшли вони на перший урок, сидять, і раптом відчинились знайомо, дужо двері — і побачили вони свого любого вчителя, скільки ж було радості. Вони, як закон, встали і сказали всі разом: "Добрий день",— він відказав: "Добрий день, діти, сідайте". Стоять, як один, не можуть надивитися, який це він — жонатий. Сідайте діти; стоять, як пеньки, а задні — голови деруть, як скажені. Сідайте, діти; стоять, немов їх покорчило. Тоді він засміявся і вийшов, заходять вдвох з директором, і обидва з них сміються. Тоді вони засоромилися і сіли слухати його. Він був у білій вишитій сорочці, і поясок з кутасами — тоді було так модно. Він їм світив, як сонце в класі.
Однак небагато часу минуло і бачить Яринка, люди йдуть до них, всі нарядні, і жених з'явився (Яринка його ще не бачила, але він їй зразу не сподобався), мова в його була страшно неприємна, правда, одіж на йому була, якої в селі не бачила, і все думає Яринка, що ж це таке робиться, мати ж її гарна, середнього росту і вбирається у все довге, широке, а цей панич не до пари їй, та й годі. І це вже коли вітчим був дома, Яринки вдома не бувало, вона старалася в хату не заходити. Але бачить, мати починає хвилюватися, вговорювати її, просити, щоб не була такою, бо він же сердиться, і думає Яринка, що раніше буде засинати, але ж нічого не виходить. І її серце не виносило: він як витріщить очі на неї, то їй нема куди діватись, а ще як почне по хаті ходити в тих заграничних колодках (підошва груба, дерев'яна, ще й головаті цвяхи набиті,— і по хаті потовчено, земля ж, не підлога, зачепи віником, пилюка по коліна). Ой, думає Яринка, тепер щітки і глини, мабуть, не випустить з рук, мести кожен день. Приїдуть з поля, а він знов гайда по хаті, та курить без кінця, а Яринка з матір'ю від цього диму відвикли, уже й мати подивляється, але мовчить. Потім він почав учити Яринку по-французьки говорити, спочатку деякі слова, там подай води, чи хліба, чи ложку,— це все Яринка знала і вміла відповідати.