— Та й то правда, кумо,— озивається якийсь дядько (піджачок на ньому куценький, ще й попід пахвами нитка розійшлася — синів, мабуть).— Це якби в хаті отако вдарив, то вже й розгнівався б.
— Та не те щоб і розгнівався,— у відповідь тихо,— але де ви бачили, щоб люди отак збиткувалися над собою.
— Не розбираєтесь, а говорите,— в'їдливо так підскубнув маленький дід у чорному грубому костюмі і білій сорочці з застебнутим верхнім ґудзиком.— Це ж вам спорт, а не так собі.
— Та хай би вже й спорт чи яка проява,— той самий жіночий голос,— але ж не так уже, як це.
На тому кутку втихло, а бабусі, що сиділи навпроти, завели іншої.
— Це ж Мотря каже їй,— одна,— що від тебе козою смердить.
— Еге, ця Мотря така.
— А вона відповідає, що якби й ти стільки лікувалася та пілюль випила, то й від тебе смерділо б.
— А вона ж знає, що в нього з Мотрею, знає.
— Де б не знала, розказуйте.
— А що ж ви думали, ця при його жінці чогось психону-ла і пішла додому, а він покинув усіх і на бобику доганяти. А там ще хлопці раніше поїхали і бачили, як він летів. Правда, він потім пояснював, що буцім комусь машину витягували й сам пробув цілу ніч, що він там робив. Він же її догнав, просив, щоб вернулася. Певно ж, що все й жінка знає.
А з першої лавки вже й собі помагати, либонь, в пам'ятку.
— Але це так, нічого, а було, що йде Мотрин хлопець, глядь, дядько Зуй навпроти,— ну да, зимою,— і скривлений чогось. То це ти просиш, щоб я, каже, діжку на огірки зробив? А кого ж ти береш, що я тобі діжку на огірки робитиму? Чи не оту й ту?
— А він йому, що не цю, а іншу.
— Ну да, то він як почув, кого, аж присів. Бо думка ж інша була.
— На племінницю думав. От вам й інша.
— Я ж і кажу,— перебила розмову одна з бабусь,— що як їхав дорогою той чоловік, віз поросятко, то машина враз хур-хур і зупинилася. А тут вибігає Мотря і просить в нього те поросятко. Віддайте, мовляв, бо воно ж у вас здохне. От воно й почало жити в Мотрі.
— Ну да,— чоловік у куценькому піджаці.— А Зуй, як Мотря таке вчинила, зустрічає свого родича та й каже йому, Що от уже нікому діжки не потрібні, то давайте хоч вам зроблю. Майже задаром...
— А чи не те це поросятко,— поцікавився дід у товстому чорному костюмі,— що один чоловік віз продавати, а воно втекло і сховалося в ярку та там і переночувало?
— Та не так було,— дідусева сусідка,— бо зовсім воно й не ночувало в ярку, як хочете знати. Бо Мотря як зогледіла його, то кинулась завертати, а тут бригадир бобиком їде і каже, що підвезе, та вона хода в степ.— Дідусева сусідка перепочила трохи, щоб перекутати ситцеву в горошок хустину: осінь, а парко.— То Мотря прибігла та й каже, що як воно таке добре, то хай воно сказиться, щоб за ним бігати. Але, правда, під ранок само прибігло. Отакечки під ворітьми й заснуло.
— А от і не так, і не кажіть,— спаленіла бабуся,— бо як робили весілля тому хлопцеві, то бригадир підібрав поросятко й повіз. А Мотря дивилася у вікно, дивилась, та й побачила. Вибігла вона у двір, а відтак на вулицю і махає рукою, щоб той не їхав далі, бо там грязюка...
— Та ж бо бригадирова жінка лікувалася, а Зуїха, знай, від свого чоловіка тікала,— не втерпів дядько у куцому піджаці.
— А що ж то було — кнурець чи свинка? — спитав не спитав, а якось реготнув дід у сукняному костюмі.
Мабуть, уже не хотіли сперечатись, повтихали.
Коли це побачили Петра Соколовського і голови пообертали в той бік Петро тримав на плечі шоферську куртку, йшов перевальцем, по-сільському викидаючи ноги,— носками стоптаних черевиків убоки...
Постояв трохи, мружачись на сонце, що по-літньому різко било з-за низьких будівель крізь тополині гілки, опустився на лаву біля бабусь й закурив собі.
— То це начеб і добре,— почав дядько тихшим голосом,— тільки ж якби з тою Мотрею що, а то якось не так
— Та чого ж не так, чого ж не так? — знов бабуся.
— А та ж усе мучилась, порошки приймала і все про свого чоловіка знала,— дядько знов своє, мовби не розумів чого до ладу.
— А, то я вам скажу,— дідова сусідка,— що тут хто його знає, це таке діло, не розбереш.
— Як той казав,—сердито промовив дід і аж одвернувся кудись убік,— як змело, так і збрело.
— А вам, я бачу, тільки й роботи, що село згадувати,— спльовуючи тютюнові крихти, проказав Петро Соколовсь-кий.— А мітли б вам у руки.
— Ми всі на пенсії,— подивився дід на сина.— Хватить, наробилися
— Воно й видно, бо гарно чужі кості перемиваєте.
— Нас діти сюди забрали,— бабуся,— а тебе що приперло в город та й мучить?
— Діти вас забрали,— ще раз сплюнув Петро, а потім до старого Соколовського: — А ви б, тату, йшли у квартиру, а не з цими пенсіонерами заодно.
— А це ти чого на батька визвірився? —дідова сусідка.— Чи думаєш, як втік до міста, то вже тобі й забулося, так?
— Так, так,— бабуся жвавіше.— Як Петрові Прокопчукові залізякою голову пробив, то так тобі з рук і зійшло.
— А воно так,— дядько голосніше трохи.
— Таж п'яний був,—дідова сусідка,—захтів машиною їхати, а Прокопчук не пускає, то цей залізякою його.
— А тепер у город втік,— бабуся.
— Та не залізякою, не кажіть,—подумавши трохи, вкинув старий Соколовський,— пхнув його, а той головою вдарився.
Петро скривився, мовби йому стало смішно чи прикро, закурив і мовчки почалапав до дверей. Але вже ніхто й не оглянувся на нього.
— А я своїм кажу, нащо ви собаку в квартиру купили, що на людей гавкає, хто зайде,—дідова сусідка.— Кажу, це якби в селі, а то тут.
Але цю розмову не підтримали, мабуть, інші собак не тримали.
— Ще як здумаю, що його на шостий поверх вибиратися, аж ноги болять, не ходивши,— котрась бабуся.
— А ліфт нащо? — перепитав дідусь і став щось видивлятися під ногами.
XVII
Баба Богинька, йдучи Браталівським мостом із Закусилів-ки, вирішила навідатись до Сікорської Марії, тому зійшла на споришеву стежечку, обстукала від пилюки босі ноги, щоб не соромно було в хату заходити. Як би їй краще зайти на подвір'я, вона й сама не знала. З Містечка добре йти — можна городами, городами, та й уже біля дверей. А це треба вибиратись горбиком, так, гляди, й ноги покорчить. Якби не заходити до Марії, то подибала б отако дорогою вгору, вийшла б на Місто, то оце, вважай, вона вже і дома. Але тра зайти, зайде, як це так Це десь тої осені вона йшла вдосвіта на Закусилівку, оглянулась на Маріїну хату, то побачила, як Ярини Миколайчукової син ніс тудою-таки, городом, капусту в клумачку; так і поніс, переступаючи капустяні сторчаки, і туманець такий слався над городом, що спадав до річки,