Беру та підказую обом їм:
— А ви напишіть генералу, нехай вам поможе з сином.
— Помер він у цьому році, я ще газету хтіла Колі принести, але забула. Трошки про нього написано.
— А в тому році він мені книжку прислав,— тихше, але так само спокійно, повів дядько Микола, мовби його ця звістка не схвилювала.— І ще написав до сина, що від нього залежить, щоб у другій книжці про мене було написано. Він трохи знав про Сашка.
Десь я ту книжку бачив на поличці, в комірчині. Там усі їхні книжки.
— Все одно написали б на генералову роботу,— підказую,— може ж, полегшає.
— Та винен він, винен, якщо нахуліганив,— каже дядько. Тітка промовчує, і це в неї таке: або зараз тихенько щось
прокаже або аж крикне.
— У Сибір би кудись поїхав.— Так і є.— На будівництво, і грошей би заробив, і людиною став.
— Та ти, Оксано, слиш, не забалакуйся, бо Сашко мені і в кочегарці помагав, і так.
— Вік житиму, не прощу собі, ні тобі за сина.
— Вже своє відмучились, Оксано, хватить, ще давай поживемо трохи в новій хаті.
— А син і собі нехай, кажи, відмучиться?
— Та нічого не хочу я казати...
Тітка лягає у своїй хаті, і довго скрегоче старе залізне ліжко під нею — у дядька своє ліжко, новіше трохи, під тою стіною. А як утихне там, то я вже знаю: пора й мені.
У сінцях дядько Микола довго не може вибратися з мого піджака, то я йому допомагаю. Я й сам мучуся: рукава якісь вузенькі, трубочкою.
— Нікого й нічого не бійся,— дістає мені до вуха дядько, і чути, як гарно пахне висушеною на трубі від кочегарки "Примою".— А за піджака я оддам, нехай.
Ще чую, як дядько нишпорить, трудячи коліна, у куба піці,— там у нього схованка, про яку тітка знає, але не займає, хіба коли дуже розгнівається, то переховає, і тоді дядько, як очамрілий, сновигає, а спитати ж як — боїться, і по якійсь мовчанці каже урочисто:
— Щоб усім було добре і не було війни.
Далі тихенько одхакує, дбайливо замощує кубашку і вже тоді підводиться.
І добре якось робиться усередині від тих слів дядькових, А мені того й треба: лежатиму й думатиму про дядька.
XIV
Сухорлявий дідусь, що йому комірець на білому з чорною ниткою ґудзику щільно обпинав шию і не давав до ладу голови повернути, щось набалакував білявій веселенькій жіночці та все пробував заглядати до неї то з-поза спини, то з-перед грудей мовчкуватого дядька. Дідусь скаже слово і зиркне на жінку, скаже — і зиркне. Дядько — чи сили вже не було, чи од перебалакування того втомився — поривався уставати, йти вже.
А це таки не стерпілось, "піду", сказав і, забувши на палицю опиратись, геть подався, стукаючи кирзовими черевиками.
"Як стільки його ждати, то нехай воно згорить",— проказав, оглядаючись, а тоді вже й палицею почав підсобляти.
Отож, дідусь пересів ближче до жінки, і всі побачили, що досі він сидів на металевій поперечці, од якої хтось відтяв сидіння. Того й мучило його, що або пірнав аж по пахви у ямку, або вислизував на поперечку знов.
І це усіма очима на жінку подивився, зручненько вмостившись, а відтак уже й сказав, причому голосніше, аніж досі
говорив:
— Є така приказка: "Краще погано їхати, чим добре йти". Так і це, краще погано сидіти, ніж добре стояти. А ще як ноги болять, то...
— У вас ноги болять? — зжурено запитала сусідка, позираючи збоку і трохи зверху, мовляв, таке мале — і з болячкою.
— Не так щоб і боліли, чуєте, але ж...
Жінці чи жартувати, чи журитися — не розбереш, але так на діда зирить, мовби чекає, що той ось-ось навприсядки поскаче, аби людей потішити, а в самої з кожного ока аж проситься: "Ну то давайте-н, дядьку, чого ви".
— Я от як був ранений у війну, — а доти, чуєте, ні разу не зачепило і хвороба ніяка не бралась-, в дощ, у негоду викопаєш собі ямку й сидиш, і всеньку війну здоровий ходив, аж як одного разу міна не розірвалась. Я собі перед ямкою горбка такого нагребу, щоб за ним, знаєте, сховатись. А це міна як розірвалась і осколком пробило горбочка, то один осколок у ніздрю праву вскочив і там засів,— чого ви смієтесь, справді,— Дід пальцями обома обмацав праву ніздрю і вище, показуючи, де засів осколок— Такий невеличкий осколочок. А інший сюди застряв,— показав дід нижче спини,— у круп. І, знаєте, він собі там заріс, у носі, і я не чую цією діркою. Цією чую, а так ні. От щось понюхати — і не чую. А лікар каже: я тобі витягну. Узяв смикнув і вирвав, а кров як зринула, то він скоренько примочив, примочив — і все.
— І вже тим боком чуєте? — поспитала дідова співбесідниця.
— Ну ая',— дід помацав ніздрю, вдихнув.— Добре став чути, а то цією чую, а цією — ні.
Всім, хто слухав дідову розмову, стало смішно, дехто аж рукою затулився, тільки гурток дядьків ген біля дверей не зважав на дідову балаканину, стояли, хто в картузі, хто й так, і вели своєї.
— А за цей осколок,— показав дід нижче спини, підкотивши полу піджака,— то лікар сказав, що не вийме. Каже, не вийму, це ж чого, питаю, а він — не вийму, і годі, та як же ж так, а він, мені, чуєте, бо ви криві будете. І не вийняв. І я шість год ходив з осколком, чуєте, ходив.
— І не боліло? — поцікавилась жінка, нахилившись ближче до діда.
— Та не боліло, але чув, що є. Ходив, а він, кля отако просунеться трохи і стане, просунеться — і...
— І ставав? — не вірила жінка.
— Ну як ставав? Я ж не дуже й чув. Як воно всередині, то хто його знає. Але ж і чув, що на місці не стоїть, уже нижче, нижче. Аж отут, під коліном, вийшов. Помацаю, а воно тільки під шкірою, зовсім зверху, вже не було куди далі йти. А в сусідньому селі був знайомий доктор, сміється, я тобі, каже, виріжу. Намастив чимсь, побрив, бритвою тільки чик — і вийняв. І, знаєте, правду мав той на фронті, що не треба вирізати, бо калікою стану. І цей знайомий на те, що добре зробив, що не вирізав. А так воно посувалось у тілі і вслід заростало.
Аж несподівано озвався один чоловік з гурту, розкопансь-кий тракторист. Шкіряний картуз із шматяними краями, що дивився козирком у стелю, одкривав великого лоба і трохи чуприни, загладженої під той картуз. Видно, що з поля, а не звідкись, бо й руки соляркою абияк сполоснуті, поспішав так. Отож по останніх словах дідових прорік-
— А в мене сидить не вийнятий, от.