Диво, що й сьогодні, після короткої ночі (аж на дні очей щось боліло), йому захотілося повторити той жарт. "А це вже, кажу, буде й п'ять".
Там перед тим правлінням ялинки й топольки в снігу стояли, це колись учні тут понасаджували, зіходиш з дороги і йдеш такою алейкою — і вже контора.
Ще обкрутиться з раз біля пам'ятника, докурить, а тоді вже. Як би до цього Шепети ввійти, він і сам не тямив. Хоч би ще знати його. А то так: є такий, робить там-то й там, тим-то й тим-то. Вчора хіба придивився до нього ближченько. Та й то, яке там бачення: вечір же, снігом потрушувало. Тільки й розгледів, що повоєнного крою штани з манжетами і довге осіннє пальто на ватяних плечиках (як жив колись в місті, то так йому охота й не відпала носити). Почув Кудрик, як хтось обережненько наздоганяв його, бо рипіло неквапливо, мовби вибачаючись за кожним кроком: рип, ой-ой, рип.
— То знаєте, Миколо Гнатовичу, все про те ж, про нагороду,— Шепета, здоровкаючись, ступив ще крок уперед.— Завтра б зайшли раненько, дещо вас поспитаю.
— Ну то ось я, й балакаймо.
♦Ти диви,—аж оступився Кудрик,— в Шепети світиться". Наче той цілу ніч просидів у конторі і це забувся, що ранок давно на світі. Насправді ж у Шепети горіла гасова лампа, листочки біля неї розкладені котрі списані, а то й чистенькі.
— А я, знадвору дивлячись,— од порога почав Кудрик,— подумав, що як же це так Олександр Явтухович, та не економлять електроенергію.
— Якби ж то електрика, а то, бачте, гас.
Кудрик, хоч його й не просили, голосно хукнув у лампу, аж чадом з неї війнуло. "А то як у погребі",— до стіни подумав Кудрик.
— Вам іще на роботу, Миколо Гнатовичу,— почав Шепета до діла ближче, і в руці його, бачив Кудрик, тремтів папірець, дрібненько так списаний.
— Маю надію поспіти,— сів під стіною Кудрик,— Сьогодні день не рівня іншим. Приїдуть дивитися...
— Ну да, це з роботою так,— стиха кашлянув Явтухович,— кінець кварталу, та й не тільки того...
— Цілу ніч писали, бачу.— Кудрик вийняв цигарку і закурив.
— Та тріньки засидівся.
— Не біда,— чиркаючи другий раз сірником, сказав Кудрик,— трохи знав про нього.— Жінка вдома не жде, діти не плачуть.
— Та вже ж, як той казав.
— То кажете, Явтухович, не там народився, де треба? — захотілося Кудри кові пожартувати.
— Не того,— отямився Шепета, згадавши, мабуть, чого його тут посадили,— сестричка десь загубилася ваша.
— Це ж котра? У мене їх чи не четверо.
— Т^етя, якщо лічити од першої,— Шепета наставив олівця проти одної з сестер.— Ота, що в сорок четвертому народилася.
— Було таке діло,— погодився Кудрик,— про що я й писав у автобіографії.
— І це ж так: нагорода і все таке інше, самі знаєте,— добре, а як документи не до ладу зроблені, то...
— Гм...
— Батько ж, пишете, був на війні, а це на тобі,— Шепета аж зніяковів.
— А з мене що ж хочете?
— Якось пояснити, я знаю,— м'явся Шепета, то нишпорячи очима десь попід столом, то роздивляючись Кудрика,— раз так гляне, а раз так...
— Як,— шукав Шепетиного погляду Кудрик,— пояснити?
— Я наче й придумав,— звеселів Явтухович,— поїдьте до матінки, вони ще ж живенькі і недалечко живуть, розпитайте, а потім допишемо, мовляв, так і так, щоб усе ясненько було — і нам, і людям.
— То вам, кажете, неясно, звідки діти беруться? — Кудрик підвівся, щоб згори дивитися на Шепету.
— Та нумо, покиньте це, Миколо Гкатовичу, ви ж не маленькі.
— Чуйте, а на чорта мені той клопіт! — аж гукнув Кудрик, та й сам свого голосу не впізнав, бо не випадало йому так гримати іншого разу.
А тоді й Шепета, перечекавши, заговорив:
— Не я вам даю, товаришу Кудрик, а уряд і люди, серед яких ви живете. А то вийде, що вам байдуже до всіх і що ж тоді в народі казатимуть? Відмовився. Так, це раз. А ще подумають, чи нема тут чого іншого...
— Мгм.
— Воно вам болить, це ясно, але знайте й ви, що люди не люблять, коли щось десь туманцем береться. І ще колись, може (а чом би й ні), само випливе, то тоді не ждіть, щоб хто заступився.
— Да.
— А я хоч і ніч сидітиму, аби усе до ладу довести та до ладу.
— Ти бач, а я й справді, вдома не був скільки,— так тихо мовив Кудрик, аж дивуючись, де це поділася злість: як олово спливла.
Оглянувся Кудрик на вулиці, і чи не знов блиснуло у вікні — запалив, бач-но, але не на весь гніт, а так, трошки.
Проте вже й автобус в'їжджав на Містечко.
Кудрик ще щось згадав. Це які були автобуси тоді. Маленькі, з носиком, людей мало влазило. А перед ними то "бу-дою" возили.
Хотілося йому мовчечки десь уткнутися, затушкуватись і так їхати. Але не дали. Десь узявся Дмитро Колодюк — і собі їхав цим автобусом. Ще й сів позад нього та все пробував ліктями на залізяку опиратися, муляючи Кудрикові в плечі, але вони ковзь — і він аж чуприною падав на ту поперечку. Сили такої не було, щоб голову вдержувала,— вже десь "одмітився":
— Здоров, Кудрик,— у спину Миколі казав Колодюк,— ти чо, не виспався? Чо ти, як сова, на людей витріщився?
Хитне автобусом, і Дмитрова голова сама тицькалася поза плечі. Тоді він витріщувався на відкритий люк, у який коли там всівалася легенька сніжинка, що її вітер здував із даху автобуса, бо так же снігу з неба не було. Не зрозумівши, мабуть, звідки той сніг береться, Дмитро зовсім приходив до тями і, наче вперше, знов здрастувався.
— Та, Миколо, здоров, чо ти не признаєшся? — чув Кудрик, а сам думав, щоб же ж той не вивіз, як на лопаті, вчорашнього. А то як був розперезався у клубі...
Кудрик саме до 'фезінського зайшов, побалакати, коли це:
"Платонович, люди ж, може, зібралися, кіно крути".
Він отако й заходив: спочатку кирзовий чобіт через поріг
показувався і червоняста повна рука за одвірок бралася. А сам
ще з кимось добалакує.
"Ти, Дмитре, хоч у клуб не приходь в засмальцьованій куфайці",— посердився Т^езінський, а сам аж одійшов.
"Який уже є,— злегенька вклонився той,— з роботи, від плуга. Чи як там кажуть?"
"Так отож — чи як— Т^езінський швиденько перейшов з кутка в куток.— Чи як..."
"Кому медалі,— ще нижче попустив той голову,— а кому й спасибі не кажуть".
"Ти диви,— аж засміявся Кудрик— Таки медаль?"
"А медаль. З подушечкою, кажуть, запечатана".
"І не повезло ж комусь",— Кудрик чув, як його зло розбирало.