— Ти куди ідеш, ставай з нами, зараз подумаємо, куди піти,— махає Самсонюк веселенько.
— Та я за ветеринаром іду, нема кому на трубі грати. А ви чого не на вечорі?
— А нащо мені той вечір, я ж вісім класів кінчив,— каже Самсонюк.
— То це ти, а он Василь.
— Не хочу я з усіма святкувати, ми ось зібрались, десь у берег гайнемо,— сказав Вітюк.—А ти з нами нє?
— Як же я піду, як треба ветеринара привезти, а потім ще в клубі виступати. Лілька й так сердилась, що мене послали.
— Дуже сердита, кажеш? — перепитав Вітюк й засміявся.— То це ти їдеш за ветеринаром?
— На чорта він тобі здався, ідімо з нами, ми осьо трохи хлопців назбирали, але ж однокласників нікого нема, двоє тільки, та ще ти будеш,— сказав Самсонюк.
— Та ні, треба їхати за ветеринаром.
— А він хіба вміє грати? — перепитав Вітюк.
— О, з такими губами й таким пузом тільки й дути,— сказав Самсонюк.
— Так він же такий якийсь, де не піде, то щось учво-рить,— скривився Вітюк.
— Це раз як вони з Миколою Кіндзерським поїхали на мотоциклі в Житомир,— розказує Самсонюк.— Виїхали на трасу, а десь біля Двірця міліціонер і до них. Зніміть, каже, будь ласка, торбу. Ті недоберуть, що таке, повитріщувались, а міліціонер знов спокійненько промовляє, щоб зняли торбу. Ветеринар зліз із задка, а Кіндзерський як дав газу, зрадів, що й так обійшлось. Ветеринар стоїть на асфальті, не знає, що робити, а міліціонер питає: "Ви чого злізли?" — "Так ви ж сказали",— ветеринар йому. "Я сказав, щоб торбу з руля зняли".— "А моє прізвище Торба, ветеринар я, і ви сказали, щоб зняли Торбу, то що ж тепер робити?" — "Раз ви Торба,— каже міліціонер,— то й стійте і адіть автобуса, а своєму товаришу скажете, щоб з'явився в міліцію, торбу він таки не зняв".
— Та він же й мордатий, той ветеринар,— не вгавав Вітюк.— Як ти його на велосипед візьмеш?
— Своїм ходом піде, я тільки скажу, що в клубі ждуть баса і без нього не обійдуться.
— То ти з нами не хочеш? — запитав Самсонюк.
— Ні, хлопці, треба привезти ветеринара.
— Ну, паняй, а ми пішли.
— А дівчатам скажи, хай без нас обходяться,— крикнув
услід Вітюк.
— Та вже ж скажу.
Й оком не змигнув, як проїхав Містечко. Мчав униз, до річки, і бачив закусилівську вулицю, що потяглась аж до Лисої гори. Більше по той бік села вулиць нема, це тільки одна.
Коли почув: машина ззаду загуркотіла, й аж перелякавсь. Мабуть, з виключеним мотором горою котилась, а це завелась. Звідти помахали, щось гукнули, а посеред усіх я побачив Ліду Кушер. Ось так, і вона не на вечорі. Не проїхали далеко, вона зістрибнула на землю і стала чекати. Машина рушила, і дівчата заспівали, і ще пісню довго було чути.
— Ти не до мене їдеш? — грайливо запитала Ліда.
— Сідай підвезу, тільки на рамі, бо на багажнику я не вмію. За ветеринаром їду, покажеш, де він живе.
— Біля мене живе, якби проводжав мене, як інші хлопці, то й знав би.
— Якби ж то. А ти з ферми їдеш чи вже на іншій роботі?
— Ще на фермі, але таке закрутилось, що й сама не знаю. Тут один з Житомира все навідується, просить, щоб з ним їхала й там жила.
— То подумай, може, й добре буде.
— Он хата ветеринарова, а далі моя. Давай я тут зістрибну, щоб батько не побачили. А той щотижня приїжджає, все вговорює, вже й батьки мої знають.
— А вони що кажуть?
— Та вони не проти. Кажуть, житимеш у місті, хіба тобі погано буде. Приїжджатимеш коли там, всього набереш, так що й купувати нічого не доведеться.
— Та й то правда, житимеш, як пані.
— Тільки, будь ласка, не смійся. Тобі добре, ти хлопець, скрізь влаштуєшся, куди не поїдеш, а дівчатам як?
— Так само й дівчатам. Одним ще голову сушити над заміжжям, а тобі само в руки пливе. Бери й не опирайся.
— А ти б де хотів жити: в місті чи в селі?
— Не знаю ще, світ такий великий, аж страшно робиться. Живуть-от люди в селі, і не хочеться нікуди від них їхати. Я їх, можна сказати, тільки недавно і взнав.
— Та у й місті гарно, є куди піти, час минає швидко, молоді багато різної.
— А я їх трохи побоююсь, якісь вони не такі, як наші, сільські.
— Та такі, це тобі тільки здається.
— Як би до цього ветеринара заїхати? — помовчавши, спитав я.—Чи він спить, чи його й зовсім немає?
— Та найдеш ти свого ветеринара, скільки того діла.
— Якийсь такий вечір дивний, аж страшно робиться, потемніло зарані.
— Тут він такий завжди, он же поле, і добре видно, як сонце сходить і заходить.
— Ми там у себе живемо і за хатами не дуже й бачимо, а тут — як у іншій країні.
— Давай я тебе проведу нашим подвір'ям, а там городом у двір до ветеринара попадеш, бо з вулиці ще собака нарветься.
— У садку вже зовсім темно стало,— мовив я; втома пройшла, а з нею недавня тривога і сум.
— Нахились, я тобі щось на вухо скажу,— почув я Лідин шепіт.— Ще ближче, не бійся, не вкушу.
— Щось дуже серйозне чи ні? — силувано усміхнувся я.
— Ні, вже не скажу, це я так— Вона відняла свою руку від моєї і відійшла у глиб саду— Йди вже, а то зовсім пізно, що тобі скажуть у клубі.
— Піду й справді, а ти гляди, не заблудись у садку,—
спробував я пожартувати.
— Ночі тепер місячні, де ж тут блудити.
Я подався навпрошки до ветеринарової хати,— десь там у клубі чекали музик.
VI
Павла Полтавського не всяк міг подужати. Верткий він такий був. І мені в руки не давався. Хоч я й знав, що тільки-но вхоплю за поперек, то неодмінно підніму й кину на траву. І вже як доходило до злості, що й штурхани починалися, він зразу отак кулаки виставляє перед лицем, і вже до нього не навертайся. Хочеш за руку вхопити, а він круть нею і вже з іншого боку тебе чирк по лобі чи по грудях. І ще й примовляє зі сміхом: "Бокс, бокс!"
Про це заняття доти я чув хіба з радіо чи так хто розказував. Однак найбільше воно мені вбилося в пам'ять, як одного разу почув у хлібній лавці розмову дядьків.
— А Дмитро вас, куме, мабуть, подужає,— казав дядько Зуй (він стояв серед жінок у черзі і все добре бачив, бо височенний був).
Кум не піддався на це, а тільки тихо сміявся, аж сколихувало ним, не дядько, а діжка з огірками.
Межи людьми, буває, і заговорять, що Дмитро і Пилип Закуси-лівець похожепькі і чи не рідня юни там... А Дмитро в цім році школу закінчував, то йому й охота була позмагатися з дядьком Пилипом, що по силі йому не кожен стане перечити.