Від комори до оборонного валу зі стовп'ям височіли горою соснові стовбури. Під вранішнім сонцем так і вигравали рудою корою, мов із міді куті. Ілько аж похитав головою від захвату: всі рівні, без жодного сучкаї Неошкурені, необдерті. А такі, як їх сплавили десь із Прип'яті чи Десни. А може, аж із Смоленська. Чув Ілько, що там добрі сосни.
Навколо комори було опасання з поруччям. Двері до самої комори відчинені. Звідтіля чулись голоси. Батько спинився і показав Ількові на гору соснових стовбурів:
— Ось тут загадка теслярська. Знайди потрібну нам сосну. Пам'ятай: кожум'яці потрібні такі дошки, щоб не промокали ні від води, ні від вапняної бовтанки.
І батько піднявся рипучими сходами до комори.
Ілько ж почав поволі обходити навколо цієї гори соснових стовбурів. Майже всі стовбури мали на зрубі світлу деревину. На ній добре розрізнялися річні кільця. Як повчав дідусь, то це була "сухощепа". Деревина в неї легка і м'яка, і живиці в такій сосні найменше. А ось кілька торців виглядали червонуватими, рудими, а один так був геть бурий. Інших не можна було одразу розпізнати, бо торці забруднилися чи глиною, чи намулом. Тож Ілько підняв з піску тріску і почав обчищати деревину. Дідусь учив Ілька, що сосна-"рудка" має вузькі річні кільця і колір у неї темніший за "сухощепу" — жовто-рудий, червоно-жовтий, брунатний майже. У "смолки" — найвужчі кільця, деревина темна, геть насичена живицею, і дуже тверда і важка. Дідусь казав, що "смолку" навіть небезпечно сплавляти по воді. Бо не одразу, а десь посеред шляху може потонути. Тому досвідчені плотогони стовбур "смолки" або прив'язують між двома "сухощепами", або збивають їх разом скобою.
Ількові здалося, що в самім низу, збоку лежали два неошкурених стовбури, схожі на "смолку". Щоб переконатися, чи так воно, хлопчик обійшов з другого боку гору стовбурів. Подивився на сосни з окоренків. Справді, обидві сосни мали темну деревину, дуже вузькі річні кільця. З-під товстенної кори просто спливала живиця. А в глибоких тріщинах темно-брунатної, майже червоної, кори живиця застигла грудками, ніби сіре тісто.
Ілько зрадів, що він розгадав теслярську загадку.
Аж раптом його увагу привернув якийсь рух між стовбурами на самім верху соснових колод. Ілько тоді поставив вузлик із обідом на пісок біля самих стовбурів. І подряпався вгору по болонках. Коли виліз нагору, побачив: між двома стовбурами в щілині б'ються два сірі жуки із довжелезними вусами. Таких жуків та з такими довжелезними вусами Ілько ще ніколи не бачив. Ні на їхньому крихітному городику під кручею, ні в тернових кущах на схилі Хоревиці — ніде нічого подібного не було! Ілько недовго розмірковував — миттєво схопив жуків. Одного — правицею, другого — лівицею. Але від різкого руху колода під ногами в нього здригнулась і зрушила з місця.
Ілько встиг підскочити і стати на другу колоду. Але й вона з гуркотом посунулася вниз.
Ілько, як заєць, перестрибнув на третій стовбур. І той посунувся з гуркотом униз.
Саме в той час у галерею комори вийшли батько та торговець лісом.
А [лько вже перескакував із четвертого стовбура на п'ятий. І п'ятий стовбур загуркотів униз!
Раптом здвигнувся шостий стовбур, на який мить тому перестрибнув Ілько. Ількові ноги підбило знизу, він полетів униз та набік.
Падаючи, він якось неймовірно вигнувся, напружився і приземлився на пісок навпочіпки. Але руками піску не торкнувся. У долонях він затис жуків-вусачів.
Хлопчик навіть не встиг злякатися. Він випростався і подивився вгору.
Троє дорослих: купець, батько та купецький помічник вибаньчи-лись на малого із здивуванням і острахом. А батько Ільків навіть зблід.
Ілько ж не випускав жуків. Йому здалося, що вони риплять. Він підніс їх до вуха. Справді, вони рипіли! Тоді Ілько радісно сповістив дорослим:
— Вони обидва риплять! І цей, і цей! У них отакенні вуса! Вони риплять — ніби в гудок грають!
Торговець лісом схопився за черево і зареготав. Батько на нього здивовано подивився і зауважив:
— Ви не переймайтеся! Я підкочу колоди докупи і кілки заб'ю, щоб вони знову не посунулись.
— Чоловіче! Не беріть собі в голову. Нікуди вони по піску далі не покотяться. А ваш малий мене розвеселив! Щоб отак з колоди на колоду стрибати?! Та я не бачив ні на Десні, ні на Прип'яті, щоб так найкращі плотогони стрибали по колодах! — А тоді до малого. — То ти поліз туди за жуками?
— Ага, господине! Тільки я "смолку" шукав...
— То знайшов?
— Авжеж! Дві "смолки" у вас, господине. Тільки з того боку.
— Он як? А ще яке там є дерево?
— Ну, трохи "рудуватки". Але небагато. Все інше — чиста "сухощепа". Бородатий торговець хмикнув і почав спускатися по сходах униз.
Під його ногами сходинки голосно рипіли. За ним — батько Ільків, а тоді вже — прикажчик купця.
— Ну, малий тесля, показуй, де яка сосна?
Не випускаючи з рук рипучих жуків, Ілько почав називати, де "сухощепа", де "рудуватка". Зрештою, і "смолки" показав.
— Тямущий хлопчик, — вирік купець. — А от довжину ти можеш визначити?
Ілько задумався, схилив голову до плеча і спитав:
— На око?.. Чи кроками?..
— То не можеш? — Ніби з легкою посмішкою спитав торговець.
— Можу. Тільки не звідсіля.
— А звідкіля? — Здивувався власник соснових стовбурів.
— Он звідтіля! — Ілько кивнув головою на сходи до комори.
— То йди туди і звідтіля кажи.
Ілько підскочив до сходів. Став. Примружив праве око, потім ліве око. Не випускаючи жука, рівно простяг руку. І почав нею у повітрі ніби щось відсікати.
— Наша "смолка" завдовжки цілих три сажні. Черевань розчаровано і зневажливо усміхнувся:
— ...Але без половини сажня.
— Ану, Гаврило, міряй! — Наказав торговець своєму помічникові. Той видобув із калити добрий шнур з вузлами, що відміряли лікті.
І почав міряти їхню "смолку". Справді, вийшло майже два з половиною сажні. Хіба, може, двох вершків не вистачило до повної точності.
— Дивний у тебе, чоловіче, хлопчина!
— А вже — диво, що йому ноги не потрощило, й обід лишився цілим! — Ільків батько показав на вузлик із горщиками-двійнятками. Він стояв упритул до першого стовбура.
— Чуєш, чоловіче! — Притримав купець за рукав Ількового батька. — Якщо захочете віддати хлопця в навчання — ведіть до мене. За науку багато не візьму, бо з нього мені вийшов би добрий помічник!..