— А ви, сусідко, не боїтесь, що благословення Алімпієве пропаде?.. — Спитала скрушно Ількова матінка.
— Та яке там благословення?! Двоє малих брехунів змовились, а ви їм і повірили?! Ото б отой знаний багатій Алімпій, що за ікону бере копу гривень?!! Та щоб він із цими шмаркачами ще розпатякувався та казав їм що на що міняти?!!
Матінка Ількова мовчки пішла до хати. Знайшла, де Ілько поклав пояс разом із тим перочинним ножичком у мережаних піхвах. Знайшла і мовчки віддала крикливій жінці. Та ще щось хотіла втовкмачити Ільковій матері. Але матінка пішла в хату і зачинила двері. Дід з-під кожуха спитав.
— Що там трапилось, невістко?
— То жінка Грака прибігла... Схарапудилася... Так, всяка дурня. Ви, тату, відпочивайте, завтра підемо до церкви і на Торжище.
Коли Ілько вийшов із мовниці і побачив клітку з чикотнем, він розплакався. Не міг стриматись.
— Не плач, синку! Я скажу батькові. Він тобі кращого ножа купить.
— Я не того... А того, що вона така сліпа!.. Алімпій, сам Алімпій, наклав на нього руку і благословив. І прорік видужання назавжди!.. Тепер через її дурні слова може все пропасти... Знов Іванкові буде там свербіти і буде сукровиця витікати... Сама ж йому весь час сорочки золить... До ормян-лікарів Іванка водила. Нічого не допомогло!.. Мамо, як ми добігали назад, до Боричевого узвозу, він мені каже: "Подивись! Бо як не викручую шию, мені нічого не видно. Подивись! Мені здається, наче там пухлість опадає...". Я подивився — поки ми бігли від Перевесищ до Боричевого узвозу, то отой набряк у нього зменшився на мій палець!..
Коли зібрались всі на вечерю, то Ілько переповів все знову від початку до кінця. Тільки не сказав, що Алімпій їх благословив одного на городника, а другого на купця. Не знав, чому. Але відчував, що те одне благословення тільки для нього. А друге тільки для його друга Іванка.
Батька особливо зацікавили двоє людей з Ількової розповіді. Той, підстаркуватий із калитою. І другий, вершник у зеленім плащі. Що спішився, як побачив Алімпія, і ґречно привітав славетного ізографа.
— Я тих людей, здається, знаю, — виголосив неквапно батько. — Один, то торговець полотном... наче,., наче... Добринею звати. А в плащі зеленім — то сам княжий городник Пилип.
— Я теж так гадаю! — Ствердив Михайло батькові слова. Дідусь же підбив підсумок усьому ділу.
— Сказано в Писанії: "Кожному воздається по вірі його". Амінь!
***
І от після усіх цих суботніх шарпань та чудесної зустрічі сіли вони вранці у неділю до святкового столу. Воно то, за звичаєм, треба піти до церкви, відстояти вранішню службу, а тоді вже насичувати черево.
Та, крім матінки, ніхто після служби додому не повернеться — всі підуть прогулятись. Дівчата, звичайно ж, приженуть із череди Лиску. Та зразу й подадуться на гульки до дівчачої громади. Бо цілий тиждень не бачились.
І ось який зготувала матінка сніданок. Була спершу крута пшоняна каша з конопляною олією. Бо стерляжа ікра, добре вимочена в розсолі, ще гнітилась у полотнянім мішечку під важкою дубовою кришкою. Стерляжий холодець із житнім хлібом-загребою на капустянім листі. Ще й по яблуку матінка всім виділила.
По сніданку, як сказав дідусь, справді княжому, почали прибиратися, щоб іти до церкви. Матінка своїм найкращим лляним штатом покрила голову.
Дівчата понадягали скляне намисто і самоцвітне із старожитніми срібними дукачами. Пальці прикрасили барвистими скляними пер-стеньками. А зап'ястя — крученими, наче із дроту, скляними ж обручками. Зеленими, жовтими і бузковими.
Коли вся Ількова родина виходила з двору, почулось дзвінке клепання по билу. Тут із провулку з'явився сусіда з родиною. Був добрим кравцем, працював по дворах заможних людей на замовлення. Тому в родині бував далеко не завжди. Сусіда привітався і сказав Ільковому батькові:
— Тепер би нашій громаді супрягтись та відлити дзвін!
— Як дзвін, любий наш сусіде, то й дзвіницю треба зводити. А разом на те все потрібні добрі пенязі...
— Ну, звичайно, якщо із однієї калити, то й найбільша калита спорожніє! Якщо з усіх по лусочці, то ніхто не збідніє! До слова, любий сусіде, ви чули — сьогодні вночі таті ту, золотом окуту, перлину, хотіли вкрасти!.. Оце йдемо подивитись на неї, поки таки не вкрали!..
— Слухайте, любий сусіде! — Обурився Ільків батько. — Там же в попа Івана у скарбоні лежать і срібні сосуди, і псалтир, сріблом окутий із самоцвітами, і казна нашої громади. Ніхто ж досі не пограбував? Так?
— Та так воно так, тільки ж ця перлина чудодійна... А то всі речі — просто дуже цінні... До слова, сусіде любий, з тієї громадської казни теж можна на дзвін взяти. От у травні коваль Іван відлив для Новгородської Божниці голосного дзвона. Як вдарять у той дзвін, ніби срібний голос співає! Так ноги самі до церкви повертають!
— То що ж ви, сусіде, — втрутився дідусь, що досі мовчки тьопав, спираючись на Микитину руку, — рівняєте наш Житній торжок із новгородськими купцями-гостями! У них товар — сам по собі гроші! Риб'ячий зуб, німецьке срібло, прусський бурштин, чорнобурі лиси, білі лиси, білки сірі й чорні. Соболине хутро... От вони і замовили Іванку дзвін відлити...
— Дідусю, — звернувся до нього сусіда-кравець, — от саме Івана можна було б і прохати, щоб він відлив дзвін! Якби був дзвін, то вже громаді, хочеш чи не хочеш, а треба будувати дзвіницю.
— Та на початку хоча б звоницю із двох добрих стовпів звести.
— Ну, оце так зразу Іван і візьметься відливати дзвін? У нього роботи і без нашої громади вистачає, — подав слово і Михайло.
— От якраз і ні — немає в нього замовлень! Він приходив до свого кума, я йому на зиму шубу шию із лунського сукна та вовчого хутра. То він і сказав...
— Хто казав, — не зрозумів дідусь, — ваш замовник чи коваль Іван?
— Я й кажу, Іван-коваль прийшов до кума, якому я шию з лунського сукна шубу із вовчим хутром, і сказав, що немає в нього ніяких замовлень ні на дзвони, ні на панікадила, ні навіть на хрести... Та й ціну на мідь, казав Іван-коваль, з-за тієї княжої будови на Горі підняли майже наполовину... Каже, хоч до торків наймайся лити казани та люстерка...
— А як він почувається? — Спитав дідусь. — Як у нього там руки?..