— Дідусю! Я до вас!
— Милості просимо, дорогий онучку! — дід спинився, поклав сокиру на верх колоди і, крекчучи, випростався. — Ух, як же воно важко старим бути!.. Але, що поробиш, треба жити, поки твій час не прийде!.. — Ілько стояв перед дідусем, не знімаючи кошеля, і чекав чи не скаже дідусь ще якісь свої старечі жалі. Але дідусь замовк, подивився уважно на малого.
— Ти щось хотів спитати, онучку?
— Ага! Чого ви довбанку з верби робите? От якби з дуба зробити! Він всіх дерев міцніший!
— Все так, моя дитино. Дуб найміцніший, але й найважчий. І довбанка з нього буде найміцніша, але важча за будь-яке дерево.
— Так Микита у нас богатир! Він з найважчою довбанкою вправиться!
— Е ні, онучку! Для всього потрібна міра. Довбанка має бути легкою і повороткою. І верба — чи не найкраще для такого діла дерево. Бо вербова деревина вистояна — легка, м'яка. Добре ріжеться і тешеться. Верба найкраще сохне — дуже-дуже зрідка пускає тріщину. Саме для човника-довбанки така деревина найкраща.
— Дідусю! Якщо вона м'яка, то вона швидко намокне!
— Молодець, онучку! Казанок у тебе варить! Щоб вона не розмокла, ми її просмолимо. Тоді їй ніяка вода не страшна... Пам'ятай онучку, всяке дерево має якусь свою особливу користь... От добра, вистояна верба...
— Як наша?
— Ну наша не добра. Вона найкраща!.. То я кажу: добра верба придатна для ночов, для клепки на невеликі барильця, для лопати на хліб, на теплі бортні колоди...
— А дуб?
— Ну, дуб, мій любий онучку, то цар-дерево! Наймогутніше дерево! Всі незгоди витримає! Правда, тільки як вже досить добре виросте! От на яке інше дерево, наприклад, гусінь насиплеться, обжере все листя — і дереву кінець! А на добрий дуб нехай тієї гусені чи сарани-прузів налетить і об'їсть дерево до чорних гілок. Чорне гілля, як вогнем обпалило!.. Коли дивишся — за місяць нове листячко розпускається! Отакої!.. Ну, звичайно, човни з дуба роблять. Тільки не рибальські однодеревки на одного чоловіка. Бойові човни майструють! По чотири десятки душ можуть у човні плисти...
— Дідусю, дідусю! Ви їх бачили?
— Не тільки бачив, а й виталював...
— Як то, як?!
— Ось як! Знаходили старезний-престарезний дуб. Що був справжній велетень!.. — Дідусь забув, що в нього поперек ломить і суглоби в руках викручує. Щосили розкинув руки — показав, який той дуб товстенний. — Рубали взимку перед колядою.
— Чому?
— Бо в той час у дереві найменше вологи. Від того в цю пору воно найлегше. Як дерево легке, воно при падінні всередині не вередиться. Та й скотині легше на волокуші тягти до річки. Як скресала крига, то збивали плоти і приганяли до Києва, на почайницькі заводі. їх витягали на берег. Опікурювали. Торці вапном чи глеєм мастили — щоб рівніше дерево сохло, щоб тріщини не розходились. Не менше двох років дерево сохло, доходило. Тоді його розколювали на дві рівні частини. Обтесува-ли, випалювали і видовбували, видовбували і знов випалювали. Поки не виходив от-такенний човен-дубас. Він найкраще придатний до бою на річці. І для торгівлі дорогими товарами. А на морі він не придатний. Для моря треба у човні, всередині, для міцності великі опруги ставити. І боки дошками нарощувати... Але то вже зовсім інша історія...
— ДідусюІ Розкажіть!..
— Іншим разом. Ми з тобою побалакали, відпочили. Тепер нумо до праці. Треба, дитино, на обід заробити...
Дідусь, крекчучи, потягся до сокири. Попробував пучками пальців — чи гостра. Лишився задоволений, весело посміхнувся. І знов заходився цюкати по дзвінкій сухій колоді. Ілько взявся до трісок. Наповнив ними козуб. Та більша частина не помістилась, і він їх склав великою купою.
Коли тут раптом почувся лемент. Ілько обернувся до річки і побачив — уздовж берега біжить другий Пузирів онук. В зубах тримає уламок вудлиська. Обома руками притискає до грудей добру рибину. Чи то головань, чи то великий язь? Під сонцем луска наче сріблом сяє!.. Ні, таки язь! Бо черевні плавці мов малиновим соком помальовані. "Диви, — подумав Ілько, — такого язя серед білого дня впіймали!"
За першим бігуном гнався старший онук. Ось-ось схопить утікача за сорочку. За старшим біжить найменший і репетує, наче порося на торжку. Оддалік підтюпцем котився третій Пузирів онук. З двома вудочками і двома вербовими куканами. На обох лозинах повно дрібних рибок. Ілько кинувся їм навперейми.
— Стійте, стійте! Бо я вас! — і почав розв'язувати налигач з пояса. Певно, що це подіяло на сусідських хлопчиків сильніше за Ількові
слова. Бо ж Іванко не втримався і розповів хлопцям про бійку біля притисків на Почайні. Пузиреві онуки спинились.
— Чого рейвах?! Ану, вишкрябок, кажи! — Ілько до найменшого.
— Ми пішли... до притисків, — розмазував соплі по щоках наймолодший Пузирів онук, — а там струг із житніми снопами...
— Бреше він! То обмолочені кулі, щоб хату крити, — пояснив третій онук.
Другий же онук відсапувався, не випускаючи із зубів поламаного вудлиська. Рибу притискав до брудної сорочки наче золотий скарб.
— Зразу, як стали коло того струга, почало клювати. Одної силки стало мало. Я пішов у кущі виламати ще одну. Коли чую — малий репетує! Ну, він завжди у нас скиглить! То я й не поспішав. А йому бач, язь оттакенний на гачок попався!..
— Язь... вистрибнув... і вудочку... вирвав!..
— А він, — третій онук показав пальцем на другого, — кинувся у воду і схопив язя! От!!!
— Я-а-азь мі-ій!!! — заверещав найменший.
— Ні-і! — крізь зуби замукав другий брат.
— Куди з рибою тікав? — гостро спитав Ілько.
Втікач розціпив зуби, і поламане вудлисько випало на пісок.
— Додому, — зиркаючи з-під лоба прогунявив другий.
— Нехай віддасть!!! — заволав найменший. — Я сам понесу!!!
— Куди ти понесеш язя? — і його спитав Ілько.
— До-о-до-о-о-му!!! — заволав найменший.
— Ану подай мені оте вудлисько! — показав Ілько на поламане вудлисько біля ніг другого брата. Малий слухняно підняв лозину Ількові.
— А ти, — Ілько упритул підступив до хлопця з рибою, — тримай свого язя за зябра і попусти.
Коли той опустив здорового червоноперого язя, Ілько протнув уламком вудлиська крізь зябра.
— Ти бери за цей кінець, а ти за той! І несіть додому!!!
— Ай справді, — почухав потилицю старший. — Вони ж обоє його вловили...