Цього чорнявого чоловіка Ілько бачив уперше. Риси лиця в нього якісь гострі, лице пласке, а ніс видається, мов хижий дзьоб. Але найдив-ніша в нього... потилиця. її, власне, нема, така вона пласка, а голова ви-тяглась угору, як гусяче яйце.
* Ванда — довгий нагай
Цей чорнявий перегукувався з рудим чоловіком. Той стояв біля щогли посеред лодії. Цього Ілько одразу впізнав. То ж знаменитий кор-чажник Василь. Він робить найбільші та найкращі корчаги на Гончарах. Йому навіть із княжого двору замовляли корчаги на мед та на олію. А ще йому від князя замовили голосники* для нової Михайлівської церкви.
Стоячи біля щогли, гострим словом, криком, помахами обох рук він керував носіями. Щоб вони гарливо, ряд за рядом пакували в лодії новенькі, дзвінкі корчаги.
— Добрий день вам, господине Стефане! — Привітався Ілько, коли погляд візника спинився на хлопцеві.
— А що ти тут робиш на чужому кінці?
— Батькові допомагаю. Он він, бачите, за коморою на палях? "Смолку" розпускає на дошки.
Стефан перегнувся з-за своєї рябої кобили і подивився на купецьку комору.
— І багато вже дощок розпустив?
— Ось! — Ілько підняв правицю і розчепірив пальці. Потім ще викинув три пальці.
— Тобто вісім?
— Ага.
— А чого це ти мені все на одній руці показуєш?
— Бо в мене в лівім кулаку намистина. Тільки ще без дірочки.
— Ану покажи!
Ілько підійшов упритул до візника Стефана і розчепірив пальці.
Візник Стефан нічого не сказав. Мовчав. Ількові мовчанка здалася дивною, і він підняв очі. Побачив: у візника поволі розкриваються вуста, але він наче не може говорити. А очі в нього, здається, вилізуть із глазниць.
Потім нараз візник струсонув головою і різко озирнувся на всі боки. Вдивлявся і намагався зрозуміти: а чи не бачив хто цієї "намистинки" Ількової?
Але жодна жива душа в їхній бік не дивилася і не прислуховувалася. Візник взяв однією рукою за зап'ястя лівої Ількової руки, а другою обережно стулив йому пальці над "намистиною".
— Де ти її взяв? — Прошелестів візник над головою малого, а сам повів головою на різні боки, ніби боячись, що їх хтось почує чи підгледить.
* Голосники — глечики, які вбудовувалися в стіну храму для покращення акустики.
Проте все було, як і раніше. Ніхто не звертав на них уваги. Кожен робив свою справу. Чорнявий керував носіями біля возу, гончар Василь дорікав вантажникам на лодії.
Через браму заходили і виходили люди з різним вантажем.
Біля липових колод, заготовок для човнів-довбанок, череватий торговець лісом сперечався із худими почайнинськими рибалками.
— Я отуди переплив на острів, — малий показав стиснутим кулаком. — Ступив на дно і ледь не порізав ногу об черепашку. Пірнув за нею. А вона отакенна! Наче на мотику схожа і вся крива, якась горбата. Поки я був на тім боці, ворони вкрали моїх жуків. Знаєте, вони такі рипучі і з отакенними вусами...
— Ти, хлопче, кажи мені про неї! — Знов озираючись, із напругою прошепотів візник. — І го-во-ри ти-хі-ше!
— Я не встиг у ворони відбити жуків. Тому зі злості вдарив скойкою об стовбур. Вона трісла. Ну, я хотів викинути її рибам. Аж тут з неї викотилась мені на руку оця... намистина.
— Батько бачив твою на-мис-ти-ну? Чи ще хтось?
— Ні. Ще ні, не бачив. І ніхто не бачив. Тільки ви, господине Стефане.
— Тоді стій тихо і мовчи. І дивись, чи до нас хто не підходить! — Тихо, але з неймовірним притиском наказав візник Стефан. — Я зараз!
І він ступив до передка коли, занурив руку під плетений кошіль і витяг пасмо тонкого шовковистого лика. Скрутив його вправно, зробив петлі посередині, затяг їх. І вийшла ніби малесенька торбинка.
— Обережно пхай її сюди! — Шепотів-сичав візник.
І хлопчик посунув у "торбинку" дивну золотаву "намистину".
Після того Ільків сусіда вийняв із піхв свого великого ножа. І прего-стрим лезом зрізав лико з обох боків до тонкої вервечки. Зав'язав кінці. І вийшла ніби ладунка на шворці. Візник надяг її через голову Ількові й опустив за пазуху.
— А що воно таке? — Вже так, як і візник Стефан, прошепотів Ілько і тицьнув себе пальцем в груди.
— Мов-чи! Ось тільки поставлю гальма під колеса і все тобі скажу! — Прошепотів візник.
Візник із передка коли витяг дві мережані різьбою колодки, наче на чобіт схожі. Він одну підсунув під переднє колесо воза. Другу — під заднє. І звернувся до чорнявого чоловіка:
— ЗахарковичуІ Ви тут удвох із Василем порайтесь. А мені треба на хвилю відійти... Ходімо, сусіде!
Коли вони відійшли на кроків сто, візник спитав малого, притишивши голос:
— Ти бачив перлини і самоцвіти?
— Отам у Богородиці на Торжищі^ Бачив здалеку, як вони сяють. А зблизька не бачив.
— Так ото, славний мій сусіде, ти знайшов превелику річкову пер-ли-ну! Це справжній скарб! Тому треба мовчати... — Візник замовк і озирнувся — і нікому і словом не про-хо-пи-тись! Нікому!
— Чо-оому?! — У тон візникові з притиском зашепотів Ілько.
— Бо чим скарб дорогоцінніший, тим більше коло нього буде і небезпеки... Чого князі весь час один з одним б'ються? Бо кожен князь хоче заволодіти чужими скарбами. Якщо у когось є скарб, то лихі люди, таті*-злодії, хочуть його викрасти. А князі та володарі — просто відібрати!
— Чому?
— Бо так повелося від початку віку. Від братів Каїна та Авеля. В Авеля було добро, бо він працював. А брат його Каїн позаздрив йому і вбив його! Всі біди від людської жадоби і заздрості. Бо де скарб, там з'являється диявол і підбурює людей до заздрості. І не тільки князів та злодіїв, а й хороших людей.
— Чому?
— Чому-чому... Ти от краще послухай. У Печерах, як тебе ще не було на світі, було двоє добрих ченців. Мали між собою велику приязнь. Один з них ще у світі був великим багатієм. А другий до монастиря був бідняком. Але в монастирі обидва були бідні. Бо багатий роздав убогим і калікам все своє злато-срібло. І бідний прийшов бідним в монастир в Печери. Вони обоє служили братії, але колишній багач жив за стіною в печері.
Одного разу пішли страшні дощі. І печера в одному місці обвалилась. Багатий взяв лопату і почав лагодити печеру. І раптом викопав скриню із золотом. То було варязьке золото. Бо печера була варязька. Колись у ній ховались розбійники-варяги. Вони грабували купців-гостей на Дніпрі.