— Маша! Ти спиш?
Вона не обзивалась і тільки роздратовано заворушилась.
Борис упав на ліжко й, важко сопучи перегаром самогону, тиснувся незграбно й тремтливо.
— Маша! Чуєш? Я щось хотів сказати…
Але Марія Василівна звелась на ліжку, розпатлана, й злякано дивилась на нього.
— Буба, йди спать!
— Маша! Ну послухай!
— Чуєш, я не можу, йди собі спати!
— Маша, стривай!
— Дай мені спокій, хоч сьогодні! Чуєш?
Та він, засапаний і дикий, стиснув її жилавими грубими руками. Марія Василівна люто пручалась і дряпалась. Зрештою вона зірвалась з ліжка і, звівшись на ноги, вся розпатлана й найоржена, простогнала:
— Одлізь! Одлізь, кажу!..
Але він, як роз’ярений звір, сичав:
— Брешеш, не даваться! — Він хопав її за руки й, ломлючи на ліжко, крізь стогін ворчав: — Єт, дрянь, з доктором нагарювалась, тепер не лізь! Ти чого з ним по кущах шлялась? Гадюка!
— Одлізь, тобі кажу!
— Брешеш! Мало вашого брата вчили! Шлюха панська!
Він міцніш здавив руки й бризнув піною. Але Марія Василівна, востаннє напруживши всі сили, гостро закричала і вмить упала на підлогу. Борис дико поглянув на неї й, махнувши безнадійно рукою, вийшов.
Коли Марія Василівна прийшла до пам’яті, перше, що кинулось у вічі, — пожмакане й розкидане збіжжя на ліжку. Вона поглянула розпачливо. Їй устали гострі спогади спільного життя: тут її грубо й дико давили з нестримною звірячою пристрастю. Ліжко було їй домовиною, напоєною гострими муками й огидою.
Вона озирнулась навкруги, пригадуючи, що їй треба зробити. Та втім, ще ні про що не думаючи, розкрила скриню й, поспіхом зібравши в жмут деяке збіжжя, що попалось їй під руки, мерщій вийшла.
Надворі густіш сіріло, але крізь цю сіру пелену йшли ті самі блідо-фосфоричні промені світляків крізь бавовну. Тільки тепер вони ще рясніш розливались у повітрі і різали глибоким болем недосяжності. Марія Василівна пішла вниз на левади, тією самою стежкою, що й вечором.
На ставку бліді промені світляків відсвічували пожмаканими брижами. Дальше до верб кучерявився молодий туман. Табун гусей неспокійно загерготів, але зразу ж і вгамувався, насюсюкуючи тихий сон.
Перед хатою доктора Марія Василівна спинилась і прислухалась. Тоді підійшла й рішуче постукалась.
Заспане лице доктора з розкуйовдженим чубом показалось крізь шибку.
— Лесю, пустіть!
Доктор поволі відчинив двері й мерщій зник у темряві.
В хаті доктор, клапаючи туфлями, хрипло й сонно поспитав:
— Що сталось, Марусино?
— Нічого, Лесю! Я просто втекла!
— Те-те-те! Як утекла? Назовсім?
— Я більше не можу, Лесику! Нема моїх сил!
— Ну, що ж, зоставайтесь тут.
Марія Василівна оглянулась і нерішуче зауважила:
— Лесю! Я боюсь, що вас стісняю. Але завтра я піду звідси.
— Ну, що за дурниці — якось улаштуємось, а зараз лягайте та спочивайте!
— Ну, а ви як же будете?
— А я собі якось приладнаюсь.
Марія Василівна нерішуче сіла на ліжко. Доктор тим часом за шухлядами з книжками став моститись, грюкаючи в темряві стільцями. Марія Василівна прислухалась і поволі стала роздягатись.
Вона швидко впірнула під ковдру й з приємністю простяглась.
Згодом зарипів на своїм розкладнім ліжку доктор. Він з полегкістю зітхнув і обережно поспитав:
— Як же все це сталось, Марусинко, що ви втекли?
— Я втекла зовсім, Лесю! Я далі не можу жити.
— Я, признатись, не уявляю, що ви маєте робити? Ну, а з чоловіком що ви думаєте?
— Хай що хоче, те й робить, але я більше не повернусь. Я знаю, він мене любить, але та любов гірша за ненависть. Він своєю дикою любов’ю усю понівечив, поламав мене. В мене нема вже сил всього цього терпіти. Я стала не людиною, а якоюсь ганчіркою нікчемною.
Доктор прокашлявся й нерішуче обірвав:
— Ну, знаєте що! Давайте про це поговоримо завтра, а тепер будемо спати.
Марія Василівна тільки глибоко зітхнула. Незабаром з-за шухляди доходили густі клокотливі звуки — доктор смачно хропів.
Було тихо й моторошно, і тільки будило десь у кутку жваво й весело вицокувало. Але Марії Василівні не спалось. Вона переверталась з досадою на ліжку, глибоко зітхала і все ж не могла заснути. Тим часом знадвору почулись глухі кроки. Хтось підійшов до хати, потоптався й зазирнув у вікно. Маруся підвелась і, поглянувши, заніміла. Великі й гостро-котячі очі, здавалось, впивалися в неї.
— Лесю, Лесю!
Лесь вмить зірвався й злякано поспитав:
— Що таке?
— Хтось лізе!
Лесь спокійно підійшов до вікна й поглянув.
— Хто там такий?
— Одчини!
— Хто там такий, я питаю?
— Одчини, а то вікна битиму!
— Що вам треба?
— А, сволоч, чужих жінок збивати!
Раптом важка цеглина зашуміла крізь листя й гупнула об стінку.
— Бандит, прохвост, збивати жінок!
Доктор умить відчинив вікно й перехилився надвір.
Звідти почулось хрипле й благально-грізне:
— Маша! Йди додому, чуєш, Маша!
— Убирайтесь вон, скотина!
— Ти чого кричиш, дрянь? Тебе не чіпають, то й не дригай!
— Убирайтесь вон, негодяй!
Доктор розлютовано вискочив через вікно й випалив з револьвера.
Йому десь лунко обізвалось ляскання батога. Великий густий силует швидко поплівся через леваду, важко гупаючи.
— Скотина!
Доктор плюнув з досади й поліз у хату. Кроки десь здаля тихшали.
Коли доктор приглянувся в темряві, на ліжку істерично плакала Маруся. Доктор підійшов до неї, нахилився й учасливо поспитав:
— Ну, ну, ну! А це що за історія?
Марія Василівна голосніш розридалася.
— Те-те-те! Це в нас нерви розгулялись!
Доктор мерщій кинувся до шухляди і в термяві загрюкав шклянками.
— Треба валер’яночки вам, мила пані!
Він підніс до ліжка чарку й тримав її, вичікуючи. Марія Василівна вся тремтіла, не підводячи голови.
— Марусинко, ну так же не можна! Справді!
Він поклав їй руку на волосся й ніяково гладив.
— Слухайте, Марусинко!
Вона нарешті підвела голову й винувато поглянула на доктора. Далі знехотя взяла чарку, подивилась, скривившись, поволі випила і зразу ж упала на ліжко. Якусь хвилину вона так лежала, заплющивши очі, й глибоко вбирала в себе повітря.
— Слухайте, Лесику, вирвіть мене звідси! Чуєте, куди хочете й як хочете! Але далі я тут не можу зоставатись. Ви самі бачите!
— Ну, ну! Це завтра! А сьогодні спати — так краще! Все це дрібниці, пройде. Справді, пройде й забудеться.