(Виймає з дубової окутої скринi грамоту й кидає
Козелiусовi).
Прочитай йому мерщiй.
К е з г а й л о
Попався, друже, — вiн тобi наперчить.
В о є в о д а
Читай отут.
К о з е л i у с
(читає).
"Коли вночi з огнем
На мєсте в домєх сиживали, iно
За те вини з них воєвода брав,
Ми то їм отложили".
Ш а в у л а
Я ж казав!
В о є в о д а
Послухай краще далi.
К о з е л i у с
(читає).
"I о том
Нехай войт вєдаєт. А єсли б нє хотєл
Того смотрєтi войт i от огню
Которая би мєсту шкода..."
В о є в о д а
(грiзно).
Чуєш?
К о з е л i у с
"Которая би мєсту шкода стала,
Тогда ми маєм самi покарать".
В о є в о д а
Кого карати? Вiйта. Ну, нехай.
Я завтра ж грамоту верну до Ради
I свiтло всiм дозволю. Тiльки сам
Тодi вiдповiдай за шкоду мiсту, —
А як пожежа скоїться, тодi
Не гнiвайся вже, друже мiй ласкавий,
Коли твою я голову дурну
Пiд брамою Пiвденною зiтну.
Ш а в у л а
(в розпачi).
Та я ж нiчого!
В о є в о д а
(дає йому грамоту).
Нi, тепер бери,
Коли хотiв!
Ш а в у л а
(з жахом).
Та хай їй цур!
В о є в о д а
Ага!
Не до смаку за все вiдповiдати,
Не до вподоби. Ти ж бо як хотiв?
Ш а в у л а
Та я ж нiчого!
В о є в о д а
Щоб i владу мати,
I щоб турбот нiяких не було!
Чи ж я чiпав твої бобровi гони,
Бортi медовi, осетри, млини?
Втручався я коли в твої прибутки,
Займав коли твiй шостий грош з чиншiв? 1
Чого тобi, дурному, бракувало!
1 Чинш — податок за користування землею.
Ш а в у л а
О боже ж мiй!
В о є в о д а
Сидiв би та мовчав.
Ш а в у л а
Та я ж нiчого!
В о є в о д а
Пив свою слив'янку.
Ш а в у л а
I цей слив'янку...
В о є в о д а
Їв би осетрiв
Та радий був, що клопоту не маєш!
Не дурно ж пузо он яке вiдпас!
Дивись тепер. Не хочещ в згодi жити,
То я тобi незгоду покажу.
(До Козелiуса — грiзно).
Вiддай йому цi грамоти.
Ш а в у л а
(з жахом).
Не хочу!
Не хочу я! Та пропади вони!
В о є в о д а
Пиши наказ.
Ш а в у л а
(благає).
О, змилуйся, мiй пане,
Пробач менi за клопiт цей дурний!
(Витирає хусткою лоб).
В о є в о д а
Не до смаку? Дивись, щоб це востаннє,
Йди поки цiлий, лиха не буди.
(У гнiвi виходить).
К е з г а й л о
Їж осетрiв та пий горiлку з перцем,
I серця не хвилюй дарма!
Ша в у л а
(в розпачi береться за голову).
Ще кажуть — вiйту клопоту нема!
Куди не ткнися — скрiзь одна рахуба:
Там кожум'яки голову гризуть,
Тут воєвода грiє чуба —
I тут i там виходить тiсний кут.
Завiса.
ВIДМIНА ДРУГА
Та сама зала увечерi. Тепер вона урочисто прибрана й освiтлена силою свiчок. Чути музику й застольнi пiснi з сумiжної зали, де бенкетує Воєвода з гостями.
Гiльда стоїть край вiкна й дивиться з сумом на темний Київ.
І
Р и ц а р i
Гей-го, не все те вмерло,
Що сховане в землi,-
Назад земля поверне
Зерно, що їй дали.
Виносить хвиля перли
З морської глибини —
Гей-го, не все те вмерло,
Що сховане на днi.
Не згасли в пущах темних
Литовськiї вогнi,
Гей-го, не все те вмерло,
Що сховане у тьмi.
Ульрiка вводить обережно Свiчку.
У л ь р i к а
Постiй отут — ти звiдси все побачиш.
Не тупоти ногами, як ведмiдь.
С в i ч к а
А свiтла ж скiльки! Ось де всi свiчки,
Що в нас забрав вельможний воєвода.
На все б Подольє стало.
У л ь р i к а
Он, дивись,
То рицар Ольбрахт з Вiльни, що привiз
Пожалування пану воєводi,
А той, що кубок золотий бере,-
Пирхайло-рицар — скiльки ж вiн вина
Та меду може випить — просто жах!
С в i ч к а
А хто отой — суворий, довговусий,
Убраний просто, з шрамом на лицi?
У л ь р i к а
Та це якийсь Звенигородський рицар —
Не рицар — якось дивно їх зовуть,-
Живуть вони в степу — татарiв б'ють
Й нiкому не коряться — Козир-Косог...
А, здумала. Козак! То ось i цей
Такий козак — старший над ними — Кмiтич.
С в i ч к а
Я чув про нього... Ось би нам таких.
(Озирається).
I як би це довiдатися тiльки,
Де грамоти ховає вiн...
У л ь р i к а
Ходiм...
Не бачу я, що панi тут... Та тихше.
Не тупоти. Ступає, наче кiнь.
Виходять. Свiчка озирається.
II
Рузя, Кезгайлова дружина, жвава, кокетлива панi. Пiдходить до Гiльди.
Р у з я
А я тебе шукаю скрiзь! Ми всi
Там бавились в мисливському покої —
Спiвали, трохи випили. А що ж!
Сидiти та дивитись, як вони
Там вихиляють кубки,— дуже вдячна.
Ти чула, як спiває Флорiан,
Ольбрахтiв джура? Ах, чудовий хлопчик.
А скiльки знає всяких вiн пiсень!
Г i л ь д а
Дивись, щоб не прийшлися тi пiснi
Не до смаку твоєму чоловiку...
Р у з я
Ат, вигадки! Доволi вже того,
Що згодилась я жити в цiй хуртизi,
Та ще з таким ведмедем, що його
Лиш перець може трохи зворушити.
Та мiй ведмiдь хоч добрий. А з твоїм —
Нащо вже я весела й нежурлива,-
Не вижила б, здається, й трьох хвилин.
Не дивно ж, що i ти така сумна...
Г i л ь д а
Була i я безжурна та щаслива
На батькiвщинi радiснiй моїй...
О, подивись, яке сумне це мiсто-
Як темно там в долинi... жодний вогник
Не свiтиться в хатах, неначе всi
Там вимерли... i чарiвник всесильний
Важку на мiсто руку наложив...
Яка нудьга... Коли я знов побачу
Мiй осяйний, веселий Кутногорськ...
Ру з я
А я мою Варшаву... о, вже йдуть.
Ну, постривай — тепер ми затанцюєм,
I джуру я нiкому не вiддам!
III
Чути гучну розмову, i в залу входять повiльно й урочисто всi гостi й сам Воєвода. Проходячи повз Гiльду, гостi поштиво їй уклоняються. Воєвода хмуро на це дивиться. Окремо йдуть Кезгайло i Ольшанський, литовськi рицарi Пирхайло, Ольбрахт i поряд Кмiтич, ватажок козацький. Козелiус тримається позаду.