Був вечiр, коли Ангела прив'язали до сухої верби край гори за селом. Перед ним лежала глибока голуба долина, по якiй ходили тумани, на заходi сонце вже сховалося за темнi гори, але на сходi промiння його дiставало ще до високих хмар i золотом обковувало їхнi крайки.
Ангел бачив, як до дерева стягують сухе гiлля, чув, як внизу викрешують вогонь. Вiн знав, яка невимовна мука й страхiтлива смерть чекають на нього. Вiн не боявся смертi, бо знав, що прожив правдиво, жив важко i пiсля смертi йому, може, буде легше, нiж тепер. Йому було невимовне боляче, що так довго, з великим трудом i все ж марно боролись вони з ромеями i що зараз вони поверженi, загибає Болгарiя i пiшла на схiд Русь.
А тим часом внизу вже загорiвся вогонь, хвилею пiдiйнявся, обгорнув Ангела, а потiм клубочками покотився на долину дим, вогонь обiймав вербу, сухе дерево палахкотiло й трiщало.
Ангел страждав. Вогонь палахкотiв, його тiло горiло...
I коли Ангеловi вже було несила терпiти, вiн закричав так, що крик його чули в селi. Крик цей полинув далеко-далеко по всiй долинi, до Дунаю:
— Княже! Святославе! А-ге-ей! Вої руськi! Микуло! Чуєте! По-ми-и-раю!
З цими словами вiн i помер. Серед ночi, що насунула зi сходу, вiд Дунаю, довго ще горiла на високiй кручi суха верба. I ще довго, коли з гiр повiвав вiтер, спалахувало ясним вогнем дерево i сипались, летiли на схiд iскри — все, що лишилось вiд Ангела.
Пiзньої осенi 976 року iмператор Iоанн Цимiсхiй, повертаючись з Сiрiї до столицi iмперiї, зупинився на нiчлiг у долинi поблизу гори Олiмпу, в маєтку патрикiя Романа.
Це вже був не той Iоанн, який колись вирушав з фалангами. безсмертних у Родопи, який довгi мiсяцi стояв пiд стiнами Доростола й, гордий, пихатий, говорив колись на Дунаї з князем Святославом. Це був i не той Iоанн, який з славою колись повертався в Константинополь i зiрвав багряне корзно з кесаря Бориса.
Болгарiя була переможена, але народу Болгарiї iмператор Цимiсхiй скорити не мiг. Болгарiя розпалась. В однiй половинi її правували вороги iмператора — Шишмани. Але й у другiй половинi її, приєднанiй до Вiзантiї, то тут, то там спалахували повстання. Обурений iмператор сам з великим вiйськом вирушив проти непокiрних болгар, обложив город Тралицю, що став вогнищем повстання. Двадцять днiв намагався вiн взяти копiєм город, але не тiльки не взяв його, а, навпаки, дiждався, коли болгари самi напали на вiйсько ромеїв.
Тодi ж перед станом римських воїв впала з неба, освiтила яскравим сяйвом все небо, стан, струсивши землю, велика зоря. Пiсля того iмператор i все його вiйсько так перелякались, що одразу покинули стан i помчали до Константинополя.
Все ж вони не втекли вiд лиха, яке на них чатувало. Наступного дня, коли вiйсько ромеїв проминуло долину й поспiшало пройти клiсури, на них великою силою напали болгари, перебили безлiч безсмертних i звичайних воїв, знищили всю кiнноту, забрали майно i захопили навiть намет iмператора Iоанна з скарбами.
Не тiльки на сходi було неспокiйно; повстання й заколоти вiдбуваються в самiй iмперiї, в Азiї, у багатьох городах i землях над Середземним морем.
Оголошуючи, що вiн вирушає на захист гроба господнього, iмператор Iоанн веде легiони в Азiю, вступає в Сiрiю, пiсля жорстоких боїв бере фортецю Мемпеце, де здобуває пасмо волосся нiбито з голови Iоанна Предтечi, бере i накладає велику даяь на Анамею й Дамаск, перейшовши Лiванськi гори, вривається в Ворзо, каменя на каменi не залишає в фортецях Валанеї, Виритi.
Але спокiй все ж не приходить до iмператора Iоанна, йому здається, що земля горить у нього пiд ногами, що свiт обернувся проти нього i що його оточують тiльки вороги.
Iмператор Вiзантiї не помиляється. Протягом цiлого свого життя вiн був ворогом усiх i пожинав тiльки те, що сiяв. Божевiльний iмператор хотiв скорити свiт, свiт тепер мстився йому. Вiйною, кров'ю, нещастям iнших вiн хотiв побудувати власне щастя, а щастя вже давно й навiки одвернулось вiд нього самого...
Тепер вiн повертався з далекої Сiрiї до Константинополя, але сама природа, здавалося, затримувала його крок. На Iоанна з його воями жаром дихали Аравiйськi пустелi. Де вiн проходив, там довго ще серед пiскiв височiли могили, хвороби i всiлякi язви нищили його людей. Вони були нiбито владарями свiту, але голодували в цiй землi, де все згорiло, а люди покинули свої намети й пiшли свiт за очi.
I, як це буває, iмператор Iоанн накинувся на того, хто стояв найближче до нього, i змусив найбiльшого свого ворога зробити ще один, останнiй крок.
Уже коли вiйсько переправилось через Пропонтиду i iмператор побачив Вiзантiю, вiн звернувся до свого проедра Василя з словами:
— Жадiбний, користолюбний Василю, це ти винен у всiх нещастях, якi невпинно переслiдують мене. Я тебе обсипав золотом, дав тобi найбагатшi областi Вiзантiї — Лонтiаду й Дрiзу. На знак своєї любовi й довiр'я я назвав тебе — першого з усiх паракимоменiв — проедром — першим пiсля себе. Ти ж обдурював i зраджував мене. Ти думав про себе й тiльки про себе. Ти не зробив нiчого, щоб Вiзантiя була мiцна й щаслива. Ти не дбав i про мене, свого iмператора.
Це були вкрай несправедливi слова, бо досi проедр Василь, як найвiрнiший пес, день i нiч вартував бiля свого iмператора, виконував кожне його бажання, робив тiльки те, що велiв iмператор. Лише Феофано проедр допомагав всупереч волi iмператора.
Проедр не став сперечатись з iмператором. Вiн зрозумiв, що Iоанн переступив вершину свого життя, стоїть над безоднею, куди його давно тягла невблаганна сила. Лишалось тiльки штовхнути василевса.
Того ж дня вони заночували з iмператором недалеко вiд Олiмпу в домi патрикiя Романа. Патрикiй мусив багато чим завдячувати iмператору, вiн достойно й дуже щедро приймав Iоанна з його полководцями, зробив чудову вечерю...
Але в час вечерi трапилось щось незвичайне й страшне: пiсля заходу сонця на небi, низько над пiвнiчним обрiєм, з'явилась блискуча зоря, вiд якої пiдiймався вгору слiпучо-бiлястий, схожий на кiнський хвiст слiд. Обабiч зорi стали на обрiї кiлька жовтогарячих, нiби кривавих, стовпiв, що нагадували списи.
— Проедре! — сполохано звернувся до Василя iмператор Iоанн. — Скажи, що вiщують цi стовпи й зоря?