В автобусі Анна посунула кватирку, шепнула на вухо, "вже заколисує", Андрій побачив ріку в нескінченній заобрійній течії, подумки поцілував руку, що відкрила йому стільки ясного простору; біловерхий з обдимленою трубою теплохід проорював річкову гладінь, вода срібно обтікала леміш бортів, за буйками плавці гребли сажнями до рятівної далекої мілини, озиралися і збурунені хвилі товкли по обернених головах, за кожним сплеском підбивали до пляжу; Андрій знав: слід, полишений судном, слід минулий, може всмоктати гірш виру, якщо розгубишся. Один плавець загрібав навскоси, з висоти мосту Андрій бачив зникаючі над гребенями руки.
Біля під’їзду, опершись на "Запорожець", їх виглядали: Едик з букетом вишневих гвоздик, Юля з повною сумкою, Юрик з фотоапаратом через плече.
— Скільки вас дожидатися, Ань? — запитав Юрик.
— Ти не свекор, аби мені вказувати.
Андрій увімкнув програвач, поставив диск Френсіса Гої, Анна зняла з телевізора вазу, колюхи зів’ялих роз шпигнули пальці, підсолодила щупкою цукру воду, віялом розпушила гвоздики, згадала колишнє захоплення квітами: букети нарцисів, розбитого серця, м’якобузкових осінніх айстр яснили кімнату, їх пахощ будила нову любов, миттєву, як і дні одцвітаючих милих тюльпанів, дух невситимої жаги відгонив сон, тривоги в’янули разом з конваліями, хризантемами, вона забувала чоловіків, які їх приносили; Андрій не уявляв себе батьком, не знав, як чинитиме далі і заспокоювавсь звичним "якось буде".
Едик лляним рушником стирав помаду на вінцях фужерів, фотограф, простягнувши до холодильника ноги в червоних шкарпетках, гортав газету, зукоса стежив за жінкою, що поралась в миснику, ставила посуд на стіл, відчуваючи на собі схарапуджений погляд; Андрій роздивлявся підлогу, Анна міркувала за себе, як за сімейну помірковану жінку: "ношу дитину його, чом не гримне на того"; адвокат підтягнув галстук з малиновим переливом, виголосив тост: "жінки мусять опікати сильніших, це продовження материнства, я думаю, — за молодих", головка програвача сотала вальси, Анна вишептом говорила, що Юрик славно підробіткує, кому фотокартки весільні, кому окремо з дітей, не заздоровживеш, звичайно, поглянь на сервант; Андрій побачив картку дівчинки з бантом, "для неї дитя — фотографія, милування на відстані", мов поспішаючи за його думками, Анна жалілась, "давно хочу забрати, проте в яслах доця часто хворіє, директор чмихає, що на лікарняному вік просиджуєш, та й коли забирати, вже відчувається нудота, може, потім, аж потім, вона дуже сумирна, вона подружиться з новонародженою, правда?", "авжеж, Ань, тільки щоб цих фотографів, цих скалооких Едиків дух пропав, ясно?", вона лагідно згоджувалась, на ворсистому килимі підминала рогатих оленів, пташок, вона чекала хвилину, коли за приятелями зникне самотина, ніч світатиме довго за північ, підборіддям торкала Андрієве плече, посміхалась на соромітні побажання, подяки, запросини і ждала, що двері притуляться повівом, цокнуть сталевою защіпкою на пружині.
34
Забравши заяву про розрахунок, Андрій щоранку пив дбайливо зварену каву, клав замотаний Анною сидір до целофанової торби з пропечаткою трьох братів і сестри Либеді, минав старого "Запорожця" з двома падалішними листками на лобовому росистому склі, "скоро дзвінка голубінь просотає досвітки, на вулицях стоятимуть короби кавунів, овочеві лотки пропахнуть битими помідорами, над сміттєвими виварками дзигонітимуть обважнілі перед холодом оси, безлисте віття під сльотою зчорніє, заманячить проти неба капшуками відьомських мітел, зацвіте річкове тиховоддя, хвилі нагадають покоси червневого лугу, і течія гнатиме й гнатиме збрижену прозелень, мов змитий падолист яворів, скоро заосеніє".
Була прихована радість для Анни: чекати хазяйського довгого дзвінка і, підперши долонями щоки, впівголос оповідати: "забігав Юрик, до ресторану запрошував, не сердься, він добрий, машину має, "Жигулі", завжди радий допомогти"; потягуючи каву й розглядаючи церату, Андрій відчував себе господарем дому, "нутро, певно, звуглилось від дурманної жаги, від чорного пійла", робота, квартирний затишок здавались дурним відпочинком, руки, втомлені байдикуванням, ждали праці побіля землі, земляної заколисливої змори і невідь-чому брала озлоба, "нехай земля годувальниця, нехай земля мати, кругом без нас добре"; Анна дивилась, як він уплітає суху ковбасу, ложкою помішує цукор на денці чашки, вихиляє за воду схололе питво і відносила посуд до раковини, змушувала себе повірити, "чоловіка не втримати довго нічим, окрім рідньої йому дитини", з крана хлистала іржавінь, "кине й тоді, а красу спотреблю, ради чого обрезкну й постарію, куди подінуся з двома ляльками на руках, кому стану потрібна, обабнившись".
Відтак бродили вечірніми вулицями, Анна казала, що заколисується в транспорті й зараз корисно гуляти на свіжому повітрі; якось їх перестрів давній Андріїв приятель Степан, — Андрій упізнав щелепасте, трохи насуплене лице, прямий камінковий погляд, упізнав потиск руки, що зціплена в кулачище не раз виручала з броварії за клубом, "тебе чого осьдо носить?", "сільгоспакадемію кінчаю, підпрягайсь, будем в їдному колгоспі ворочати планами", "вдома давно був?", "давненько, вступай кажу, чого мнешся, хіба вік лопатою маєш махати?", "комусь на лопаті тра", земляк глипнув на Анну "познайомиш, га?", "моя дружина, звуть Анною", тихе жіноче лице злагідніло від усміху, Степан розпрощався "куму підходящу шукайте, за прикумка візьмете мене", Андрій дужче зрадів, коли дружнє лице змінилося пам’яттю, в думках подякував Степана, що змовчав за Надю, за неї найчастіше зривалася буча за клубом, за неї приходив на зашторену сцену, Степан освідчуватися вчив, дух бурячихи, цибулі та самосаду стояв такий, що павуки засинали, вчамрівши на павутині під сволоком, Степан дотягувавсь до білого наливу в суконному картузі на лаві, з надкусеного яблука нігтем видлубував червоточину й хробака, Андрій кидав на язик котлетні кришки з газети, на стільцях, обнявшись за плечі, стара парубота, — тридцятилітні дядьки, що торгували краденим лісом, стріляли вепрів на кукурудзі, під принукою влаштовувались на сторожів, сміло ручкалися з дільничним, доки в кооперацію не завозили дріжджів і починалися самогонні жнива, — висвячувала безвусого ще Андрія на парубка, "батька й матір шануєш? не просторікуєш за столом? а цілований, нє? кажи по правді! а вдежину справну маєш? може, маршалком хтось на весілля візьме", відтак наказували співати, Андрій набичував шию, басив як міг, "чом дуб не зелений? бо туча прибила, козак невеселий — лихая година, ой як мені, дубе, веселому бути: любив дівчиноньку, не можу забути", "веселої, утни веселої", він старався вгодити, "чого ти, дівчино, по тім лісі блудиш, либонь ти, дівчино, мого сина любиш? якби не любила, то б і не ходила, через твого сина бистру річку брила", "ну, коли так, прозивайсь парубком", на греблі його, роздягненого, за руки, за ноги шубовснули в ставкове срібноводдя, піднесли оскоминну зелепуху й чарку, поплескали по мокрій спині, "теперечки можеш присікуватись до чужосельців, заїхати по мармизі ухажору свеї дівчини, крутити пляшку в підхмеленому колі, ставати на рушничок, сікти щиглями по вухах стабунену під вікном малишню, ставити платівки на радіолу, одним словом, дєйствуй", хитали головами, прицмакували: "ото добренний первак, біжи-н ще додому"; Степан того літа ходив до Зої, що недавно закінчила училище, заміж вийшла, завклубом на станції допрацьовує до декрету, це вже йому заспівалось, "ой у лузі калину вода підмиває, чорнявому козаченьку дружини немає", проте по Степанові не видно зажури, в толк пішла парубоцька грамота, еге ж.