Сава зіщулився, відчувши кам’яну п’ятірню на плечі, труснув дрімотною головою: над ліжком поблажливо усміхаючись і начісуючи на залисину мокре волосся, стовбичив Едик із опасистим, защетиненим на вилицюватому обличчі приятелем, який то поправляв ремінець фотоапарата на плечі, то стаєнним жеребцем топтавсь по кімнаті, відкидаючи кремезну горбату тінь на плямисті від роздавлених клопів шпалери. Едик струснув парасолю, наморщив лоба, "я думаю, кепсько старших за ніс водити, — перстеньок мічений, а в мене "Москвич" забарахлив, за ремонт гребуть, як за ріднього батька..."; Сава звівся на лікоть, дотягнувсь до бляшанки з недокурками, задимів, "по мою душу приволікся, анцихрист", "в райвідділі розказали, що кореші твої давно пасуть небо в клітинку: як зірвеш хвостом куряву, двісті шостою справа не обійдеться", "ох і наволоч, охота втоптати в свою риготняву, силою пофараонитись, ну порішу пса, на туфті обсмалюся, сам на себе харкатиму в дзеркало, западло хвостом жар гребти, ач, тямовитий гицель, і смерть, і владу, і тюрму за рідніх сестер має, таким підіпрешся, як чортом заскородиш, такого з доброго карабіна не вкладеш, такому страх за насолоду править", "Юрик за свідка: півштуки кидаєш і "бендзє здрави", "на позавтрім добуду рижев’я, по руках?", "Петльований, бабки сію минутину тра і не ціпся, бо Юрик заціпить: на рушнику з мого хреста повісишся, чуєш?", "оно лайковий плащ на вішалці, більш ніхороби нема, хоч шкуру здери"; Едик перекинув плаща через лікоть, виклав з кишені на стіл пачку "Столичних", в’язку ключів, блокнота з пальтами на обгортці, "мені без машини ніззя, не сердься, дзвони при потребі", Юрикове шрамом розсічене лице, втомившись тримати сердиту міну, скосоротилось посмішкою, Едикова рука золотом двох перснів схолодила Савину долоню, і той холод безріднього відчаю бив тіло струмом, зціплював кулаки, доки коліном не відчинив двері Андрій, якому зрадів, наче рідному братові.
30
За нічним вікном Ігор бачив — спалахують, напинаються світлом бетонні вітрила висотних будинків, розгортається чийсь неспокій, і гнані мороком турбот вікнасті покої запливають до моря снів, перепочинку від марноти.
Самотність художника засинала, освячена видінням бурштинових шиб, що зносили його в безодню пам’яті, "давно спиляли за хатою тополю, звідки натрушував курам кашкет хрущів, давно засохла вишня, де груддям відкишкував голодних шпаків, давно розвітився при повітці бузок, що в травні яснить дворище ліловим сідаючим сонцем; там три баби щонеділі збираються за дубовим привіконним столом, згадують живих, покійних, звіяних від села людей, поминають і Толіка, баби Зелінської внука, що з виразкою шлунка молоковозом одтарахтарив до лікарні жінку, знахарі стренчать прополіс на спирту по ложці приймати, де ж його, горенько, вискіпаєш, поминають Льоньку Онищенка, котрий на зло тещі вихилив чарку кислоти, виставленої на зиму між подвійних рам, за здоров-живеш звуглив нутрощі, а тещі хоч би хни, поминають лихим словом начальника паливного складу, котрий у вдів править довідки, а стара Текля йому: "найди Гітляра, нехай дасть документа, що мій чоловік партизанив"; згадують, як у діда Пилипа на дев’ять день по Марфі пригублювали самогон, хтось доніс, буцім дід під грушею прикопав сулію, міліція тут як тут, відкопує, прикладається по добрячому ковтку, "видихавсь первачок, дєдушка, на експертізу берем", другий попробував, третій собі, "недогон якийсь дєдушка, тьху", а старий, "та ж то хлопці вода", "не морочте нам голову, підписуйте акт об із’ятії", "кажу вам, бабу обмивали, покійницю, а воду палагаїця відстояти сорок день, тоді випліснути під всохле дерево", ех, вони мало кишей не повиригували, ну то вже посміялися люди на кутку; згадують видзігорного Павла Сошенка, що нахвалявся "то ні чєлавєк, що сидить як огурєц в бочці", оно привезли від станції хурою, кров’ю плює, геть беззубий, одбили щось, ходить по сусідах, одеколон клянчить, нехай Бог милує та одвертає; згадують, воскрешають погаслі сільські голоси, з духовки пахне печеними яблуками, фотокарткам на стінах сниться молодість, стара Гнатючка зітхає: "помню, виміняла на вінчальні обручки борошна у торгсині, хліб по світлиці пах під рушником, дітлашня пооб’їдалася, ревма ревла, а Степан їх лякав, що другого разу вивезе з блеску на продаж, помню, меншенький мій, Михайло, від малярії зліг, давай воду вичерпувати до дна, болотом обкладати бідолагу і таки вичуняв"; там п’яний на ніч Павло сидить на струпішавілому порозі, кіт за кущем зацміну жаріє очима, Павло неквапом розстібає браслет електронного годинника, кавкає, прицілюється, похилитуючи витягнутою рукою, жарини двояться, Павло шпурляє годинником, і чує стук об штахети, і шкработню пазурів по вишневому стовбурі".
"Кожен митець знаннями й скепсисом відривається від людей, проти волі завербувавшись на війну сумнівів і таланту", Ігор припалив сигарету, при спалаху сірника на підвіконні признав картину: два білогривці нахилки цмулять воду, ріка ковтнулась блакиттю, у прорвині неба між лимонного на зламах хмар’я молоде сонце сотається на вільних коней, "сьоніч не працюватиму, нема лагідного спокою для роботи", за стіною почувся шоркіт, художник згадав, що не заніс сусідам хліба, сигарет, чаю, — за відгородкою доживали віка спаралізована, прип’ята до постелі баба Зіна і дід Петро, якому відняло ноги після похорону струбленого раком сина; невістка отримувала за старих пенсію, на свята наїздили з Ніжина бабині родичі, на Ігореві лежав обов’язок годинами просиджувати в голостінній кімнаті, слухати оповіді за війну одягненого в піджак з орденом Червоної Зірки, підв’язаного дерматинною вишурованою подушкою, діда, що струшував попіл "примини" в гранчасту склянку, плакав, повз перевернути з облежаного боку бабу і підмостити подушкою, аби крізь вікно виднів півнячий гребінь, дасть Бог, останньої заграви, повз причинити за Ігорем двері, слізно дякував за відвідини, чекав, поки Зіна відголосить, відмолиться, "пошли Господи, вмерти їдного дня", повз на кухню, до крові зціплював голі десна, хрипів, знесилений болем у простуджених по окопах ногах, курив, розтирав, гладив, міцно тис, кулаком вибивав із кісток сверблячий біль, щоб не збудити стару, тихенько вив, злігши спиною на холодильник, скоцюрблено засинав, ніч вилизувала сльози на бровастому вилицюватому обличчі, а Ігор, дивлячись на огнисті вітрила безсонних тривог, уявляв, скільки розбитих бідою лежить наодинці зі смертю, скільки, відповзавши в сльозах, має затишне сниво.